06 17 35 44 20

— Тут є десь телефон-автомат?

Удень майдан перед Тріумфальною аркою Пор-д’Екс скидався на африканський базар. Та о цій порі тут панувала тиша. Вуличні гендлярі зникли разом зі своїми ятками. На вітринах крамничок були залізні штори. На землі валялося куряче пір’я, шкурки від фруктів, пожмакані папірці у плямах жиру. У повітрі добряче тхнуло смітником. Маже невидні в пітьмі, повз них тихо пропливали примарні постаті — жінки в чадрах, чоловіки в куртках із відлогами на головах…

— Ворушися хутчій! — гукнув Шампунь Янушеві. — Містраль зривається.

Телефонна будка притулилася біля Тріумфальної арки в центрі майдану, за парковими соснами — ідеальний варіант. Шампунь дав Янушеві телефонну картку в обмін на десятиєврову купюру.

— Піду поповнити запаси, — пояснив лисань і попрямував до ще відчиненої арабської крамнички.

Януш замкнувся в будці й набрав номер Ле Ґена. Тільки опинившись в укритті, він збагнув, під яким вітром стояв надворі. Сосни поруч аж стогнали. Шиби в будці деренчали. У шпарини віяло крижаною вологою.

— Алло!

— Данієль Ле Ґен? Це Віктор Януш. Ви пам’ятаєте мене?

— Авжеж. Ми ж зустрілися два дні тому в потязі з Біарріца.

— Я хотів перепросити вас. За мою тодішню поведінку. Я… У мене проблеми з пам’яттю.

— Є речі, про які ліпше забути.

Януш вирішив змінити тон. Уже чого, а співчуття йому не треба було.

— Навпаки, я хочу все згадати. Ми з вами познайомилися в гуртожитку «Еммауса» в Марселі, правда ж?

— У гуртожитку «Червона вершина».

— Коли саме я там з’явився?

— Ти приїхав наприкінці жовтня.

— Я вже знав Марсель?