— Трансформуємося, дядьку.

— У що? — несамохіть запитав Януш.

— Це місто геть зотліло, — провадив чолов’яга, не слухаючи його. — Воно хворе на лепру… Кожен, хто тут живе, заражений його брудом і смородом. Ти й сам не помічаєш, як обертаєшся асфальтом, викидними газами і гумою для протекторів…

Сперечатися з тією маячнею Януш не хотів — не було снаги. Навпаки, з утоми він згубив будь-яку здатність до опору. Волоцюга раптом постав перед ним кимось на кшталт оракула, Тірезія[25] кам’яних джунглів. Януш глянув на свої руки. Його шкіра швидко набувала брудно-сірого гудронного відтінку. З рота виривалися хмарки двоокису азоту…

— Здоров, Діду´.

На порозі притулку стояв Шампунь. Його привітання зависло у просторі, бо Діду припав до пляшки мов п’явка.

— Ти його знаєш? — запитав Януш.

— Хто ж не знає Діду? Пророка вдає. — Шампунь заговорив тихіше. — Навіжений, чортяка. У нас його бояться. Спробуй скажи, що дурню верзе, то він хутко втре тобі маку.

Януш подумки подякував Шампуневі, що своєю з’явою розвіяв морок. Про чудернацького чоловіка в піжамних штанях він уже забув.

— Новини є?

— Ні, ніякого дідька нема. Здимів Бляшаний, мов туман на воді. Тобі їсти хочеться?

Шампунь трохи порожевів. Видно було, що він пив не лише каву. Януш теж помирав із голоду, та про те, щоб поткнутися до безплатної їдальні, не міг і думати.

Наче прочитавши його думки, Шампунь заявив:

— Сьогодні вечеряємо в ресторані.

— У справжньому.

— Та майже.

За десять хвилин вони вже стояли на задвірках шинку, де торгували фастфудом. Тхнуло прогірклим салом. Шампунь перший застромив голову до смітниці.

Януша нудило. Ці задвірки були схожі на дворисько того дому, де він учора обливався дешевим вином. Йому здалося, наче від дня того страшного бойового хрещення минула цілісінька вічність.

Шампунь набрав повну пластикову торбу недоїдків.

— Прошу пана! — з реготом вигукнув він.