— Не пам’ятаю до ладу. Десь наприкінці оформлював нашу вітрину. Працював в ательє з ремонту одягу. Та рішуче відмовився мати справу з книжками і дисками. Ніякого мистецтва, заявив ти.

— Чому?

— Мені здається… По-моєму, в тебе були з цим пов’язані якісь прикрі спогади.

— Прикрі?

— Можливо, перш ніж стати безпритульним бурлакою, ти був художником. Принаймні я так гадаю.

Януш заплющив очі. Кожне почуте слово відгукувалося в голові новим вибухом болю. Він відчував, що майже наблизився до того, ким він був, перш ніж стати Янушем. Та чомусь це наближення завдало йому нестерпного болю.

— Художником… як це? — прошепотів він.

— Ну, писав картини.

— Чому ви так гадаєте?

— Через твою алергію. Ти й дивитися не хотів на картини чи мистецькі альбоми. Та я помітив, що на мистецтві ти знаєшся. Кілька разів ти застосував особливі, фахові вирази, до того ж несамохіть.

Інформація заливала мозок каламутною калюжею. Нічого конкретного, тільки підсвідомий страх, який огортав його і душив у своїх обіймах…

— Якось, — провадив співрозмовник, — один із наших працівників сидів і гортав ілюстрований альбом із мистецтва. Ти побачив його і пополотнів. А потім тицьнув пальцем в одну репродукцію і процідив крізь зуби: «Нізащо більше». Цей випадок я добре запам’ятав.

— А ви не пам’ятаєте, що то була за картина?

— Автопортрет Курбе.

— Якщо я і справді був художником… Ви не пробували з’ясувати, чи існують роботи, підписані прізвищем Януш?

— Ні, не намагався. По-перше, не було коли. По-друге, знав, що ці картини, навіть якщо вони існують, підписані іншим прізвищем.

Будка хилиталася під шаленими поривами вітру. Шибки аж деренчали.

Раптом Януш збагнув: Ле Ґен знає.

— До того, як стати Янушем, — підтвердив той його здогад, — ти був іншою людиною. Точнісінько так само, як, переставши бути Янушем, обернувся Матіасом Фрером.