— Звідки ви знаєте це ім’я?

— Ти назвав його мені в потязі.

— І ви запам’ятали його?

— Еге, його забудеш! Я допіру з Бордо. Там по всіх місцевих каналах удень і вночі передають твою світлину і твоє прізвище.

— Ви… ви збираєтеся мене видати?

— Таж я навіть не знаю, де ти перебуваєш.

— Ви ж знали мене передніше! — застогнав Януш. — Невже ви вірите, що я в чомусь винен? Що я здатен забити людину?

Ле Ґен відповів не відразу. Проти паніки, що охопила Януша, його спокій здавався неймовірним.

— Нічого не можу сказати тобі, Вікторе. Та й кого повинен я підозрювати? Художника, яким ти був до приїзду в Марсель? Мовчазного волоцюгу, з яким я познайомився в «Червоній вершині»? Психіатра, якого я зустрів у потязі? Єдине, що повинен ти вчинити, це піти до поліції. Тобі потрібно лікуватися. Лікарі допоможуть тобі розібратися з усіма твоїми численними личинами. Повернутися до себе достеменного. Тільки це важливо. А для цього тобі потрібна допомога.

Януша охопив гнів. Ле Ґен казав правду. Та не потрібна була йому та правда! Він уже роззявив було рота, щоб відчикрижити щось у відповідь, аж стіна халабуди задвигтіла від удару. До скла притулилося Шампуневе обличчя.

— Хутчій! Містраль повіяв. Як не знайдемо, де сховатися, то заклякнемо!

— Це майор Мартено. Можете розмовляти?

— Без проблем. Я прямую до Марселя.

Анаїс сиділа за кермом «гольфа», притискаючи до вуха слухавку мобільного телефона. Була восьма вечора. Вона мчала автострадою в напрямку Тулузи. На швидкості 220 кілометрів на годину. Начхавши на радари. Начхавши на жандармів. Начхавши на Ле Ґаля, Деверса і всю їхню кляту ватагу.

— Я нарешті отримав результати розтину.

Патріка Бонфіса і Сільвію Робен забили 16 лютого, о 10-й ранку. Сьогодні вже 18 лютого. Восьма вечора.

— Швидко ж ви працюєте, — буркнула вона.

— Є певні труднощі.

— Та невже?