— Під час Другої світової війни американські вояки відрізували у вбитих японців вуха і виривали зуби. А зі стегнових і гомілкових кісток робили ножики для розрізування паперу.

Майор усе те промовив хутко. Складалося враження, ніби він і наляканий, і заразом захоплений зухвалістю злочинців.

— О котрій годині сталося це… е-е… втручання?

— Десь о восьмій вечора. Тіла забрали з клініки Байонни о п’ятій. Тож їх допіру доправили в Ранґей. Певне, морг у них геть зовсім не охороняється.

Анаїс намагалася, та ніяк не могла повірити, що люди, які могли поцілити в мішень з відстані півкілометра і навіть далі, тобто справжні фахівці, пішли б на такий ризик задля кількох костомах. Трофеї? Де ж пак!

— Кому було відомо, що тіла переправили до моргу в Ранґеї?

— Та всім. Там розташовано єдиний у цім краю Інститут судової медицини.

— О котрій годині планували розпочати розтин?

— Відразу по тому, як доправили тіла. Не уявляю, як це зловмисники зуміли проникнути туди непомічено.

— Яке знаряддя вони застосували?

— Патологоанатом вважає, що то був мисливський ніж. Із визубленим сталевим клинком.

— Ви допитали персонал?

Мартено розлютився.

— Як ви собі гадаєте, що ми робимо останні три дні? Ми весь морг догори коренем перевернули. Виявили силу-силенну органічних мікрочастинок, та для такого це й не дивно. Ми поробили всі аналізи, ретельно вивчивши кожен зразок. Жодного стороннього відбитка. Жодної волосини, що не належала б трупові чи комусь зі працівників. Не люди, а примари.

— А чому ви зателефонували мені?

— Бо я вам довіряю.

— А ваше начальство знає, що ви мені телефонуєте?

— Ні. Ні моє безпосереднє начальство, ні суддя з Байонни. Про це не знає навіть слідчий суддя, якого призначили у справі про вбивство Філіппа Дюрюї.

— Ле Ґаль? Він озивався до вас?

— Сьогодні вдень. Та Морісе я поки що не телефонував.