Вода знай прибувала. Китайськими тінями пропливали постаті волоцюг, які поспішали до виходу. Декотрі були такі п’яні, що й далі лишилися лежати у воді. На них ніхто не звертав уваги. Усі товпилися, поспішаючи вилізти надвір. Люди були налякані, та навіть паніка виявлялась у них мляво, наче її загальмував алкоголь.

Януш помітив двох чоловіків, що непорушно лежали обличчям у багні. Схопивши першого за комір, він звів його на ноги і притулив до похилої стіни. Нахилився, щоб учинити те саме з другим, аж у плече йому вчепився Шампунь.

— Здурів, еге?

— Не кидати ж їх тут!

— А нехай тобі! Тікати треба звідсіля!

Труба спорожніла. На воді плавали пакети й торби. Кораблетроща, подумав собі Януш. Помацав пульс у волоцюг. Сонна артерія пульсувала, але мляво. Тоді він щосили дав ляпаса спершу одному, потім другому. Марно.

Він повторив те.

Аж обидва живі мерці прийшли до тями.

— Швидше, дідько б тебе вхопив, швидше! Я не хочу тут здохнути! — волав Шампунь.

Януш повагався ще хвилю і побіг за приятелем. До виходу з труби вони брели в рідиві, що сягало вже до середини стегон. Януш спіткнувся, упав, але зумів підвестися. Їм треба було подолати ще декілька кроків. Він обернувся і побачив, як обидва бурлаки рачкують за ними, й очі їхні безтямні, мов у худоби.

Та ось і чисте повітря. Вони випросталися. Злива лляла мов із відра. То був потоп. Потоки води стіною падали з неба, наче десь у тропіках, тільки вода була крижана. Януш утямив, що на них чекає нове випробовування. Доведеться дряпатися десятиметровим схилом без жодної опори.

Вони плазували, впиваючись пальцями в липку густу грязюку і долаючи опір вітру. По плечах били цівки дощу. Якщо один падав, другий простягав йому руку, і навпаки. Вони долали крок за кроком. Аж Янушеві пощастило вчепитися за якусь залізяку і вилізти з ями. Він відразу ж витягнув Шампуня, що дриґав ногами в порожнечі.

Коли вони вилізли з рову, то скидалися на два кім’яхи грязюки, що виплюнула із себе земля. Та лисань не покинув ні своїх торб, ні спального мішка. Януш уже хотів був привітати його, коли ж це побачив на його лиці жах і обернувся.

Їх чекав гурт молодиків, які нітрохи не схожі були на жебраків, що ночували у трубі. Гребені, дреди, пірсинг, татуювання… Лискучі куртки або військові бушлати… Декотрі тримали на шворках псів, готових кинутися на клошарів. Та головне, всі були озброєні. Зброя була різна, кийки і ножі, та Януш знав, що несе вона смерть.

І не здивувався, коли Шампунь прошепотів:

— Гаплик! Це хлопці з Бугенвілю.

Вони чимдуж тікали, хоча у просякнутому багном одязі бігти було нелегко. Ноги їхні лунко тупотіли по бруківці. Звернувши праворуч, вони потрапили на прямісіньку вулицю, яка о цій порі була геть безлюдна. Крізь дощову завісу перед очима Януша танцювали ліхтарі, фасади, хідники і клапті темного неба. Він мимохідь зиркнув через плече. Зарізяки наздоганяли їх. Попереду гнали пси. На цій вулиці їм не було де заховатися.