— Та ось вона. Довкола вас.

І тільки тоді він звернув на неї увагу. Картини були без рам і стояли долі попід стінами. У напівтемряві вони зливалися з бляклими шпалерами. Плутанина ліній та вигинів. Малюнки людських постатей із пташиними дзьобаками. Круглі голови, вишкірені зубаті пащі…

— Чому тут так темно? — не втерпів Нарцис.

— Задля картин. Світло руйнує барви.

Нарцис подумав був, що господар жартує. Та гордовитий тон свідчив про те, що той не схильний до жартів. Враження було таке, наче він кожне слово і навіть кожнісінький склад вимовляє з відразою.

— Світло — первина живопису.

Він і сам не втямив, чому так сказав. Либонь, у нім озвався художник. Райнгард тільки зневажливо пирхнув.

Нарцис розглядав решту робіт. Чоловіки з котячими писками. Бліді, майже напівпрозорі дівчата. Брунатні картонні маски з витріщеними очима.

— Мій батько дружив з Дюбюффе, — сказав Райнгард. — І я продовжую його колекцію.

Нарцис мав рацію. Той син свого батька був справжній бранець свого коріння і своєї колекції. Він існував поміж картинами, що чорними пелюстками велетенського темного зілля помалу пожирали його.

— То що тобі тут потрібно, га, мерзотнику? — раптом запитав Райнгард. — Чого ти приліз до мене?

Нарцис обернувся, вражений тією інтонацією. Райнгард тримав у руці невеликого пістолета. У темряві тьмяно лисніла цівка тієї зброї, що видалася Нарцисові іграшковою.

— Пограбувати мене прийшов?

Нарцис нітрохи не злякався.

— Якось, — проказав він, — у Люксембурзькому музеї охорона зловила дідугана з палітрою і пензлями, що потайці переписував картину П’єра Боннара. Вони згребли його і витурили відтіля. Той дід був сам П’єр Боннар.

Райнгард знову пирхнув, показавши зіпсовані зуби.

— Те саме розповідали про Оскара Кокошку. Казки!

— Художник завжди незадоволений своєю працею.

— Та й що?

— Я хочу переробити свою картину. Ту, що ти купив, теж, — сказав він, перейшовши на «ти». — «Листоношу». Вона потрібна мені на кілька днів.