— Ні.

— Справді?

— Цілком.

Він відкинувся у фотелі й розгорнув теку.

— А ось у мене є дещо для тебе.

І поклав перед нею аркуша, обернувши так, щоб можна було прочитати.

— Це що?

— Наказ про твоє переведення, що підписав суддя. Тебе візьмуть під варту й одвезуть до в’язниці Флері-Мерожі. Негайно.

— Що?! Ви ж пообіцяли мені!

Соліна обернувся до віконця у дверях і махнув рукою. Анаїс оком не встигла моргнути, як на зап’ястях клацнули кайдани. До кабінету ввійшли двоє поліцаїв в одностроях і, вхопивши її попід пахви, поставили на ноги.

— Ніхто не має права порушувати закону. Надто ж капосне дівчисько, що корчить із себе…

Він не встиг скінчити ту фразу. Анаїс плюнула йому в обличчя.

Він прокинувся, почуваючи біль у переніссі. Той біль його і збудив.

Відчуття. Ніс набряк і зробився наче довбня, затуливши поле зору. Розтрощені носові перегородки аж сіпалися від болю, спливаючи безгучним криком. У носових пазухах і щелепних западинах заков’язла кров, що не давала й дихнути. Його кров.

Уночі він добрів до тями, та здужав тільки увімкнути світло, дістатися до ліжка й упасти на нього в одязі. Потім він поринув у сон.

Зараз він обережно підвівся з ліжка. Рухався невпевнено, мов недужий, що після довгої хвороби почав потроху вставати. Дошкандибав до ванни, второпавши дорогою, що надворі вже видно. І котра це година? Годинника в нього вже не було. Він увімкнув лампу над умивальницею. Що ж, могло бути й гірше. Обличчя набрякло, та не так, щоб набути й геть потворного вигляду. На переніссі видніли засохлі садна від ударів об умивальницю. Ліворуч біля носа була довша і глибша рана — через неї він дістав імплантата.

Він несамохіть застромив руку в кишеню. Ось він. Усвідомивши, що ця гидота протягом кількох місяців сиділа в його голові, він замалим знову не зомлів. Та стримався і роздивився її уважніше. Ні виступів, ні шпарин. Якщо це мікропомпа, то як вона діє? Може, речовина просякає крізь пори? Він поклав того речового доказа до кишені штанів.

Намочив рушника холодною водою, приклав до перенісся і знову ліг. Від дотику вогкої тканини біль знову спалахнув. Він заплющив очі й почав чекати. Незабаром больові імпульси погамувалися, а потім і геть ущухли, немов буруни на озерній гладіні, що переросли у дрібнохвилля.

Попри те, що йому було недобре, він був сповнений рішучості та прагнув до дії. Продовжувати бій. Провадити розслідування. Вибору не було. Але як? Без шеляга в кишені? Без спільників? Знаючи, що на нього полює вся паризька поліція? Він відкинув усі ті думки і зосередився на злободенних завданнях.