— Та ти геть знахабнів, байстрюче!

І цей голос звучав погрозливо. Але вимова інша. Певне, якийсь негр із приміського району.

— Я не встиг тобі сказати, — почав він імпровізувати. — Мені довелося… ну, покинути ці краї.

— З моїми грошенятами? Кого ти в дурні шиєш?

— Я… я все тобі поверну.

Розмовник зареготався.

— І з відсотками, май на увазі! А то ми спершу відчикрижимо тобі яйця, а потім…

Шаплен знову урвав розмову. Отож, він і справді гендлював дурманом. А потім дременув із грішми. Тремтячи від збудження, він зробив ще декілька дзвінків. Щоразу намагався провадити короткі розмови. Телефон аж долоню йому палив. Здавалося, самісінький голос міг зрадити, де він зараз перебуває… Відповідали йому з різними акцентами. Азійський, магрибський, африканський, слов’янський… Декілька разів йому відповідали чужою мовою. Він не тямив її, та все й так було зрозуміло.

Ноно заборгував усім чужинцям у Парижі. Мало було йому своїх ворогів, то ще й цих була ціла купа.

Батарея вже сідала. Лишилося зателефонувати тільки на один номер. Він вирішив скористатися стаціонарним телефоном. Той номер теж був секретний. Він узяв ноутбука й сів на ліжко. Узяв слухавку і набрав останнього номера.

Акцент був балканський абощо, та голос звучав спокійно. Шаплен назвав себе. Чолов’яга тихо зареготався.

— Юсеф правду казав, що ти ще з’явишся.

— Юсеф?

— Я скажу йому, що ти обізвався. Ото він зрадіє!

Щоб дізнатися більше, він вирішив подражнити його.

— Не певен, що радий буду його бачити.

— Здурів, еге? — насмішкувато спиталися на тому кінці дроту. — Ти втік з нашими грішми, покидьку!

Голос звучав майже грайливо. Та глузлива лють була гірша, ніж усі обра`зи. Шаплен добився тільки до вітальні. Справжнє пекло чекало його далі. У Юсефа.

— Приїжджай сьогодні о восьмій.

— Куди?