Продавець похитав головою, ніби казав: «Усі ви однакові».

— Скільки?

— Двісті євро. Та якби ви…

Шаплен поклав на прилавок банкноту вартістю п’ятсот євро. Продавець неохоче взяв її і простягнув решту. Ще хвилин із десять вони заповнювали бланки абонентської угоди. Брехати не можна було, тож він підписав її прізвищем Шаплен і адресу вказав на вулиці Рокетт, 188.

— Заряджений? — поспитався він, киваючи на коробку з телефоном. — Я хочу негайно скористатися ним.

Продавець тільки всміхнувся. Вправно діставши телефона, він зняв заднє віко і вставив акумулятора та сім-картку.

— Якщо захочете фотографувати, — сказав він, простягаючи апарата Шапленові, — то доведеться придбати мікрокарту пам’яті. Ви…

— Я просто хочу зателефонувати, розумієте?

— Та це просто. Тільки не забудьте ввечері поставити його на заряджання.

Шаплен поклав телефона до кишені.

— У рахунках за мобільний зв’язок, — провадив він, — немає видрукуваних дзвінків.

— А їх ні в кого нема. Вони в мережі.

— І як їх переглянути?

Зневагу в погляді продавця заступив подив: чолов’яга ніяк не міг уторопати, звідки взявся цей божевільний.

— Достатньо подати дані абонента на сторінці оператора, і ви зможете переглянути всі ваші дзвінки. І з іншим номером те саме, та відповідно до іншої угоди.

— Ви маєте на увазі мою нову угоду з оператором?

— Ні, у вашій квитанції є інший рахунок.

Шаплен дістав її й поклав на прилавку.

— Де?

— Ось тут, — показав пальцем продавець.