Анаїс подумала про майбутнє, якого в цих істот уже не було. Майбутнє їхнє потроху оберталося нереалізованим минулим. Отака в’язниця. Умовний спосіб, що ніколи не переходить у дійсний. Його заступає люте похмілля, гіркота і хронічний розлад шлунка.
Лікарка заповнювала якогось формуляра.
— Це що?
— Запит про ваше переведення.
— Мене… мене запроторять до божевільні?
Лікарка посміхнулася.
— Та ще ні, слава Богу.
— А про що ж мова?
— Я прошу начальника взяти вас під посилений нагляд.
— І це ви називаєте послабленням?
— Поки що тільки так можна вас захистити.
Вона знала, що таке посилений нагляд. Переведення з камери до камери, нескінченні обшуки, постійний нагляд… Від замахів її захистять, та сама вона буде позбавлена свободи дій.
Анаїс помалу чвалала до своєї в’язниці.
Вона домоглася тільки одного — подвійного ув’язнення.
— Чому таке ім’я — Гедоніс?
— Від гедонізму. Це моя філософія.
Шаплен зиркнув на тендітну брюнетку з гострим писком. Виткі, кучеряві, майже невагомі коси, збиті у високу копичку. Витрішкуваті темні оченята. Попід ними тіні, схожі на синці. Товсті бузкові губи, що скидаються на молюсків. Що й казати, не красуня.
То була його п’ята зустріч. Назва «Піткерн» цілком себе виправдовувала. Бар скидався на лігво для моряків у занедбаному порту. Тьмяне світло, кам’яні склепіння, столики розгороджені лляними шторами, що утворюють комірки, де повторювалися ті самі сцени, плекалися ті самі надії і звучала та сама балачка. Шапленові вони видавалися схожими на сповідальниці. Або комірки для голосування. Утім, надавалися обидва означення.