— Як вони це роблять?

— Виживають?

— Та ні, платять тобі за документи.

Юсеф зареготався.

— Ти бачив їхні морди? Оці люди найчастіше й купують дозвіл на проживання.

— Це не відповідь. Де вони беруть гроші?

— Складаються. Залазять у борги. Якось викручуються.

Шапленові аж недобре стало. Він брав участь у цьому генделі. Був причетний до цього рабства. Як міг він так низько впасти? Його особистості схожі на сходинки, якими високо не зіпнешся.

— І більше я нічого тобі не розповідав? — допитувався він. — Про своє минуле, про життя?

— Нічогісінько. Ти отримував замовлення і зникав. Коли повертався. Документи були готові. Завжди dakаko[59].

— І все?

— Ти, можна сказати, змінився.

— Як це?

Юсеф узяв його пальцем за лацкан оксамитового піджака від Пола Сміта.

— Убираєшся дедалі розкішніше. Зачіска. Парфуми. Як на мене, джиґун ти.

Що ж, такої нагоди проґавити не можна. Він вихилив горілку і рішуче сказав:

— Мені потрібні дівчата.

— Дівчата?

— Повії.

Юсеф голосно зареготався.