— Що за дурня, скажіть на милість?

Знову кімната для побачень. І Соліна, що проганяє кадри на своєму ноутбуці. Її побачення з Янушем, записане спостережною камерою.

— Я тут ні при чому, — відказала Анаїс. — Я…

— Заткни пельку. Ти уявляєш собі, у що влипла?

— Кажу тобі…

Соліна висадив окуляри на лоба і почав нервово рухати жовнами.

— Коли мені це показали, — пригнічено сказав він, — я подумав, що мені воно здалося. Навіженець він, та й годі.

— Він запанікував.

— Запанікував? — поліцай зловісно вишкірився. — Як на мене, то це найбільший зух, якого я бачив у житті. Що йому від тебе потрібно було?

— З’ясувати телефонного номера.

— І все?

— Та майже. Якщо я скажу, що він невинний і провадить своє розслідування, то я знаю, що ти відповіси.

— Якщо він невинен, то нехай здається і дасть нам змогу робити своє діло.

В ізоляторі щойно скінчився обід. Звідусіль тхнуло їдлом. Дух той липнув до шкіри, просякав у ніздрі. Опинившись у в’язниці, Анаїс нічогісінько не їла. Вона зиркнула на монітора. Януш тримав її за руки. Тієї миті він тицьнув їй записку. Та на відео нічого не було помітно.

— Він вам не довіряє, — прошепотіла вона.

— Он як! — Соліна рвучко закрив віко ноутбука. — Я йому теж не довіряю. І тепер уже зрозуміло, на чиєму ти боці.

— Та невже?

— Казали мені, що ти з ним спала. Та я не вірив. Ото й дурний.

— Ти що, з глузду зсунувся? Так ризикувати, щоб…

— Так ото ж. У нас так ризикують тільки з двох причин — або заради грошенят, або заради жінки.