— І все-таки зроби для мене одне діло.
— Легко, — сказав той, не зводячи очей із примар за лобовим склом.
— Мені потрібна зброя.
— Дорого обійдеться.
— Дозволи на проживання для цілого корабля з іммігрантами, як захочеш.
— Нащо тобі зброя?
— З особистих міркувань.
Юсеф мовчав, дивлячись на довгу чергу нелегалів, що обліпила обшарпаний фасад. Урешті кивнув Амарові, й той виліз із авта. Перше враження не зрадило Шаплена: Юсеф добре ставився до нього — і так було завжди.
Багажник відчинився. В цій сцені було щось сюрреалістичне. Цей схрон, обшитий чорною шкірою та полакованим деревом, юрма нелегальних мігрантів надворі, незліченні скарби в надрах «мерседеса», що був і паспортним столом, і зброярнею, і банком, і панцерною касою.
— Я тобі казав, що в мене проблеми з пам’яттю?
— Запобіжники погоріли, еге?
— Я не можу згадати, як ми з тобою запізналися.
Юсеф кивнув у відповідь. Його тішили проблеми Ноно.
— Минулий березень зустріти тебе коло метро «Сталінград». Ти малював крейдою на асфальті. Жив на ті копійки, що жбурляли перехожі. Голова порожня. Не знав свого імені й відкіля.
— Чому ти допоміг мені?
— Малюнки твої. Скидалися на
Амар повернувся. В руці його з’явився пістолет, якого він просунув під важелем для перемикання швидкостей.
— ЧЗ-75. Кляті чехи добряче роблять.
Пістолет був на вигляд не такий, як «Глок». Шаплен поклав його в кишеню, не надто придивляючись. Амар неохоче тицьнув йому три обойми.