— Ні.

— Жодних електронних повідомлень?

— Ні.

— І за вами не стежили?

— Ні. Ну, не думаю. — Лаура вловила подих збудження, звільнення від обов’язків, який струменів від цієї жінки тієї миті, коли вона закрила записника, і тривожні дзвоники в її голові знову задзвеніли.

— Я казала вам, що вона не тривожила мене, у будь-якому разі не прямо.

— Лауро, ми зв’язалися і з Маріанною Паркер, і з Джулі Савʼєр, і жодна з них не захотіла заявити про переслідування. Насправді місіс Паркер сказала, що вона вірить, що лист надійшов від вас, а міс Савʼєр заперечує, що отримувала поштою цуценя чи будь-яку іншу тварину.

— Вона відома актриса. Не хоче розголосу, от і все. Але так і було!

— У вас є докази?

— Що ж, звісно ж, ні… А як щодо Черрі? Ви говорили з нею?

— Не було про що говорити, бо ніхто не скаржився.

Лаура нахилилася вперед.

— Ні, ви не можете так учинити… Ви не можете ігнорувати все, що я вам розповіла. Вона погрожувала мені.

— Боюся, що ми нічим не можемо допомогти.

— Господи, що мені зробити, щоб ви поставилися до мене серйозно?! — вибухнула вона.

Жоден із них спочатку не відповідав. Лаура проковтнула важкий клубок, що застряг їй у горлі.

Заговорила жінка:

— Лауро, ми сприймаємо вас серйозно. Проте мусимо дотримуватися певних інструкцій.

Вона не повинна впадати в істерику, але ж… ці люди, вона так розраховувала на них.

— Будь ласка, я не знаю, що ще зробити.