48

48

Вівторок, 3 листопада

Лаура пройшла за Ізабеллою до кухні й стояла там, нервуючись, бо знала, що має небагато часу, адже того дня Ізабелла мусила їхати до Котсуолдза. Коли вона зателефонувала, то між ними була якась зніяковілість. Вони не говорили ще відтоді, як Лаура їздила до неї, щоб вибачитися. А потім Ізабелла повідомила, що їде, і Лаурі здалося, що це буде дуже довгий тиждень. Думка про ще сім днів в ув’язненні власного будинку, коли здригаєшся від кожного стукоту у двері, коли кожної самотньої ночі все в голові летить шкереберть, коли намагаєшся з’ясувати невідоме, була нестерпною. Лаура благала про зустріч.

— Чашку чаю? Чи чогось міцнішого? Я не можу, бо за кермом.

— Як твоя мама?

— Скаржиться, що лікарі намагаються вбити її, але хоча б приймає ліки. Джордж ситий по горло, тож тепер моя черга бути нянькою. Потім мій любий братик зможе знову взяти це на себе, особливо зважаючи на те, що він живе по сусідству, хоча його «Ленд Ровер» уже поїхав, я ні на секунду не вірю в те, що його поїздка до Страсбурга вирішить його успіх на виборах. То «Білдерз»? М’ята? Ромашка?

— Так, будь ласка.

Ізабелла вже збиралася запитати, котрий із них, але Лаура відвернулася й визирала крізь величезні скляні розсувні двері, які вели до втопленого білого мінімалістичного саду.

— Почуваєшся незахищеною? Так, наче хтось може зайти?

— Люба, вона може бути великою й коштувати шість мільйонів, але це все одно лише тераса. Я відгороджена від людей з усіх боків.

Лаура повернулася назад, щоб узяти чашку ромашкового чаю, і помітила, що її руки тремтять.

— Хочеш розповісти про це? — запитала Ізабелла.

— Не знаю, з чого почати.

— Сідай.

Вона сіла, вдячна за те, що хтось інший узяв контроль над ситуацією. Вона крутила чашку в руках, намагаючись сформулювати те, що — знала — мусить сказати.

— Не хочу квапити тебе, але якщо не доберуся до матері до вечора, вона подзвонить хтивому полковникові в кінці вулиці й попросить його відправити за нею свій гелікоптер.