Він не відповів, лише на мить підвів голову і їхні зі Скіпом погляди схрестилися. Тоді опустив підборіддя і поквапився далі. З-під його буйної кучми стікав піт і струменів по обличчю. Ледь чутно він бурмотів: «рви-рви, рви-рви, рви-рви», чи то вибиваючи такт, чи то висловлюючи вголос те, що хотів би зробити з усією нашою юрбою, що йде на власних ногах, а може, і те, і те. Від нього несло: кислувато-їдкий дух поту став постійним, бо Стоук відмовлявся ходити повільно. Неквапливість його неначе ображала. Та було щось іще. Дух поту був гострий, але не нудотний. З-під нього пробивався запах куди менш приємний. У школі я займався бігом (а, ставши студентом, змушений був обирати між «Пел-Мел» і естафетами: обрав цвяхи для домовини), тож подібну комбінацію запахів чув і до цього. Зазвичай її доводилося нюхати, коли хто-небудь з хлопців, застудившись або підхопивши грип чи фарингіт, все ж таки змушував себе бігти. Так пахне ще тільки трансформатор електропотяга, що надто довго працював під великим навантаженням.

А тоді він опинився позаду. Стоук Джонз, якого Ронні Мейленфант згодом охрестив Рви-Рви, що, звільнившись на вечір від важких протезів, повертається до себе в гуртожиток.

— А це що таке? — спитав Нейт, зупинившись і глянувши через плече. Ми зі Скіпом теж зупинилися й озирнулися. Я хотів було запитати Нейта, про що це він, але тут і сам побачив. Джонз був одягнений у джинсову куртку. На спині чимось схожим на чорний маркер був зображений ледь помітний у слабкому світлі раннього осіннього вечора знак, обведений колом.

— Не знаю, — відказав Скіп. — Схоже на горобиний слід.

Хлопець на милицях пірнув у натовп, що прямував на ще одну вечерю, ще одного вечора четверга, ще одного жовтня. Більшість хлопців була гладенько поголена, майже всі дівчата йшли в спідницях і блузках «Шіп-н-Шор» з круглими комірцями. Сходила майже повня, обливаючи всіх помаранчевим світлом. До розквіту епохи диваків залишалося ще два роки, і жоден з нас трьох не зрозумів, що вперше бачить Знак миру.

5

5

На сніданок у суботу мені випадало чергувати на посудному конвеєрі в Голіоуку. Гарне чергування, бо суботніми ранками в їдальні панувало затишшя. Керол Джербер, що відповідала за столове начиння, стояла на початку стрічки. Я стояв поряд. Моїм завданням було хапати тарілки з таці, що проїжджала повз, споліскувати і складати на візок поруч. Вечорами у будні, коли на конвеєрі зазвичай була запара, я просто складав їх разом з усіма недоїдками і мив, коли влягалася метушня. Наступними стояли хлопець чи дівчина, що вихоплювали склянки та чашки і складали на спеціальні посудомийні решітки. Голіоук не був поганим місцем для роботи. Час від часу витончені дотепники на зразок Ронні Мейленфанта повертали нез’їдену ковбаску або сосиску з настромленим на неї презервативом; то вівсянка поверталася з ретельно викладеним клаптиками серветки словом «ТРАХНУ ТЕБЕ!» (а одного разу на супницю з застиглою підливою до м’ясного рулету наліпили заклик: «ДОПОМОЖІТЬ Я ЗАРУЧНИК ЗАБИТОГО КОЛЕДЖУ»). Ви не повірите, які свині трапляються серед студентів: залиті кетчупом тарілки, склянки з-під молока, набиті картопляним пюре, роздушені овочі. Та все ж робота була геть непогана, особливо в суботу вранці.