Девід Дірборн теж був з кредитно-стипендійних, і його обов’язки старости в теорії нічим не відрізнялися від моєї роботи посудомийника. Однак Дірка цю теорію відкидав. Дірка вважав себе на голову вищим за інших, одним з обраних, гордих і хоробрих. Його сім’я жила на узбережжі, розумієте? У Фелмуті, де у 1966-му ще діяло понад п’ятдесят «морально-етичних» законів, спадок ще з часів пуритан. У його родині щось трапилося й вона опинилася в низах, як у старих мелодрамах, проте Дірка і далі одягався, як випускник Фелмутської приватної школи: на лекції ходив у блейзері, щонеділі одягав костюм. Годі було знайти людину, таку діаметрально протилежну до Ронні Мейленфанта з його невипареним язиком, упередженнями і блискучим математичним талантом. Коли вони миналися в коридорі, Дірка аж ніби на очах зіщулювався перед Ронні, руде волосся якого сплутаними кудлами падало на обличчя, що ніби тікало саме від себе: від навислого чола до майже ненаявного підборіддя. А між ними виднілися завжди закислі очі й вічно зашмарканий ніс. Не кажучи вже про губи, такі червонющі, що, здавалося, він мастив їх дешевою і вульгарною продукцією з крамнички «Все по п’ять центів».

Ронні не подобався Дірці, та в жертвах негативного ставлення Дірки він був не сам. Йому, здається, не подобався жоден з хлопців, над якими він був старостою. Ми його теж не любили, а Ронні просто ненавидів. Неприязнь Скіпа Кірка була пронизана презирством. Він ходив на РОТК разом із Діркою, принаймні до листопада, коли вирішив покинути курс, і розповідав, що Дірка неспроможний ні на що, крім дуполизства. Скіп, що у випускному класі мало не опинився в бейсбольній збірній штату, мав особливий зуб на старосту нашого поверху. «Дірка, — говорив він, — не викладається». Найстрашніший гріх в очах Скіпа. Ти зобов’язаний викладатися. Навіть коли просто годуєш свиней помиями, ти повинен, бля, викладатися.

Я, як і решта, не любив Дірки. Готовий миритися з безліччю людських вад, та правильних педантів терпіти не можу. Проте я йому навіть трохи співчував. По-перше, у нього не було почуття гумору, а це, на мій погляд, не менше каліцтво, ніж у Стоука Джонза. А ще, по-моєму, Дірка і сам себе не дуже любив.

— До ДК не дійде, якщо він не знайде винного, — заспокоїв я Нейта. — А якщо навіть і знайде, дуже сумніваюся, щоб декан Ґарретсен погодився навалити таке на когось лише за крем для гоління на дверях старости.

Однак Дірка вмів бути переконливим. Нехай він і втратив статус, та було в ньому щось, що видавало належність до вищого прошарку. Це було, звичайно ж, зайвим приводом для нашої загальної неприязні. Скіп прозвав його «Тюпалом», бо на тренуваннях у РОТК під час намотування кіл навколо футбольного поля він не біг так, як треба, а просто йшов собі підтюпцем.