— Давай, Рви-Рви! — завів Ронні.

— Давай, Рви-Рви! — підхопив Нік. Він дістався до вікна і притис чоло до скла, все ще сміючись.

— Давай, Рви-Рви!

— Давай, малюче!

— Вперед!

— Вйо, Рви-Рви! Поганяй своїх собачок!

— Працюй милицями, красеню!

— Вперед, клятий Рви-Рви!

Це скидалося на останні хвилини футбольного матчу з майже рівним рахунком, тільки всі викрикували: «Давай, Рви-Рви», а не «Тримай позицію» чи «Блокуй удар». Майже всі, бо я не кричав, і Скіп, гадаю, теж, проте ми сміялися, сміялися так само нестримно, як і решта.

Раптом мені згадався вечір, коли ми з Керол сиділи на ящиках з-під молока за Голіоуком, вечір, коли вона показала мені своє фото з друзями дитинства… а потім розповіла, що зробили з нею ті інші хлопці. Що вони зробили бейсбольною битою. «Починали, думаю, жартома», — говорила Керол. А сміялися? Це вже напевно. Тому що так завжди буває, коли люди дуріють і розважаються, — вони сміються.

Стоук ще секунду постояв на місці, повиснувши на милицях і похиливши голову, а потім заходився форсувати пагорб, неначе морські піхотинці, що висадилися в Тараві45. Він рвонув променадом Беннета, розбризкуючи воду навсібіч шаленими помахами милиць. Здавалося, ніби спостерігаєш за скаженою качкою.

Скандування стало оглушливим:

— ВПЕРЕД, РВИ-РВИ! ВПЕРЕД, РВИ-РВИ! ВПЕРЕД, РВИ-РВИ!

«Починали вони жартома, — казала Керол, коли ми сиділи і палили там, на ящиках з-під молока. Тоді вона вже плакала і її сльози сріблилися в білому світлі, що лилося з вікон їдальні. — Починали вони жартома, а потім… уже ні».

Ця думка поклала для мене край жартові зі Стоуком, присягаюся. І все-таки я не міг припинити сміятися.

Стоуклі здолав десь третину схилу до Голіоуку, майже дістався до непокритої водою цегли — і тут ковзка грязюка його таки запопала. Він викинув милиці занадто далеко вперед, занадто далеко навіть для сухої погоди, і коли хитнувся слідом за ними, вони вирвалися з-під його рук. Ноги зметнулися вгору, ніби в гімнаста, що проробляє якийсь запаморочливий переворот на перекладині, й він зі страшенним плюскотом беркицьнувся на спину. Ми почули його навіть у вітальні на третьому поверсі. Ідеальний завершальний штрих.

Вітальня стала схожою на божевільню, всіх мешканців якої одночасно накрило харчове отруєння. Ми, заточуючись, безцільно блукали по кімнаті, реготали, хапалися за горло, а з очей нам фонтаном текли сльози. Я повис на Скіпові, бо ноги відмовлялися мене тримати, а коліна перетворилися на локшину. Я сміявся дужче, ніж будь-коли раніше, і, мабуть, дужче, ніж коли-небудь опісля, та я весь час думав про Керол, як вона сиділа поруч зі мною на ящику з-під молока, схрестивши ноги, з цигаркою в одній руці та фото — в другій. Про Керол, що казала: «Гаррі Дулін бив мене… Віллі і той, третій, тримали, щоб не втекла… Починали, думаю, жартома… а потім… уже ні».