Ронні заіржав і цей звук розбігся в різні боки, неначе іскра по сухому труту. Я не хотів приєднуватися до реготу, та нічого не зміг з собою вдіяти. Та й Скіп, як я помітив, теж. Частково тому, що сміх заразливий, але ще й через те, що видовище дійсно було смішне. Знаю, як жорстоко це звучить, так, знаю. Але я зайшов задалеко, щоб ховати правду про той день… та й про цей, що на пів людського життя пізніше, теж. Бо мені й тепер смішно, бо я і тепер усміхаюся при згадці, який у нього тоді був вигляд. Навіжена накрутна іграшка в старій шинелі, що пробивається крізь зливу, розбризкуючи воду милицями. Ти знаєш, що трапиться далі, просто знаєш і все. Це й було найсмішніше. Питання було лише в тому, скільки він все-таки зуміє пройти до неминучого краху.

Ленні аж завивав, притискаючи долоню до обличчя і витріщаючись крізь розчепірені пальці. З очей у нього струменіли сльози. Г’ю Бреннен тримався за доволі об’ємний животик і ревів, як осел, що загруз у болоті. Марк Сент-П’єр, не в змозі стриматися, аж вищав, повторюючи, що от-от упісяється, він перепив кóли і зараз обпісяє свої кляті джинси. Я реготав так, що не втримав карти; нерви на правій руці паралізувало, пальці розтулилися, й останні виграшні взятки посипалися на коліна. У голові в мене калатало, ніс геть заклало.

Стоук дістався до кінця улоговини, де починався променад. Там він зупинився і невідь чому зробив скажений поворот на триста шістдесят градусів, немов балансуючи на одній милиці. Іншу милицю він виставив вперед, неначе автомат, ніби в уяві решетив кулями ціле студмістечко: «Убивай конгівців! Гати старост! На багнет старшокурсників!»

— І-і-і… олімпійські судді присвоюють йому… ВСІ ДЕСЯТЬ ОЧОК! — проголосив Тоні Делукка, бездоганно наслідуючи спортивного коментатора. Це виявилося останньою краплею, і вітальня негайно перетворилася в дурку. Карти полетіли на всі боки. Попільнички перекидалися, й одна зі скляних (здебільшого тут стояли невеличкі алюмінієві, схожі на десертні тарілочки на конференційних столах) розлетілася на друзки. Хтось звалився зі стільця і почав качатися по підлозі, ревучи і дригаючи ногами. Люди, ми реготали так, що просто не могли зупинитися.

— Ну ось! — завивав Марк. — Я таки обмочив свої джинси! Нічого не міг вдіяти!

Позаду нього Нік Прауті на колінах повз до вікна, по його палахкому обличчю збігали сльози, він простяг обидві руки — німий, благальний жест людини, що намагається сказати: «Припиніть, припиніть, бо в мене в мозку нафіг лусне судина і я помру на місці».

Скіп схопився, перекинувши стільця. Я теж схопився. Регочучи так, що аж мізки вилазили, ми наосліп знайшли один одного і, обнявшись, допленталися до вікна. Внизу, не знаючи, що за ним сміючись спостерігає майже два десятки подурілих картярів, Стоук Джонз усе ще, всім на подив, був на ногах.