У четвер у мене за розкладом було обіднє чергування в Палаці прерій, і хоч я прогулював заняття, мені й на думку не спало б не вийти на робоче чергування, так уже я влаштований. Поступившись своїм місцем у вітальні Тоні Делукка, близько одинадцятої вирушив до Голіоуку виконувати свої обов’язки в посудомийні. Побачив, що в снігу зібрався чималий натовп студентів і всі дивляться на північну стіну нашого гуртожитку. Я підійшов, прочитав напис і одразу зрозумів, хто його написав.

На Беннет-роуд біля стежки, що вела до бічних дверей Чемберлена, стояли блакитний університетський седан і одне з двох університетських поліційних авто. Там же стояла Марджері Статтенгеймер у компанії чотирьох копів зі студмістечка, заступника декана з роботи зі студентами і голови дисциплінарної комісії Чарльза Еберсоула.

Біля стіни, коли я підійшов, юрмилося людей з п’ятдесят, за п’ять хвилин, поки я стояв, витягуючи шию, до них додалися ще з двадцять п’ять. А коли о чверть на другу, скінчивши мити і складати посуд, я попрямував назад до Чемберлена, там стояло і витріщалося вже людей зо двісті, розбившись на невеликі купки. Гадаю, тепер важко повірити, що якесь там графіті могло привабити стільки народу, та ще й за такої собачої погоди, але мова йде про зовсім інший світ, світ, у якому жоден журнал в Америці (за винятком «Поп’юлар фетогрефі», та й то вкрай рідко) не розмістив би на сторінках фото оголеної людини, та ще й так, щоб було видно лобкове волосся; де жодна газета не посміла б навіть побічно натякнути на сексуальне життя політичного діяча. Це було перед тим, як Атлантида пішла на дно, дуже давно і дуже далеко. У світі, де щонайменше один комік потрапив до в’язниці за те, що матюкнувся перед публікою, а другий зауважив, що на «Шоу Еда Саллівана» можна критикувати членів суспільства, проте не їхні члени. Це був світ, де деякі слова ще не втратили здатність шокувати.

Так, ми знали про «хер». Звичайно ж, знали. Ми весь час посилали нахер: нахер тебе, нахер твою собаку, нахер їх, нехай провалиться в пекло — нахер все, на ’кий би хер. Усі ми так говорили. Але там чорними літерами п’ять футів заввишки були виведені слова «НАХЕР ДЖОНСОНА». Президента Сполучених Штатів — нахер! І ще «ПРЕЗИДЕНТ-УБИВЦЯ!» Хтось назвав президента Сполучених Штатів убивцею! Ми просто не могли в це повірити.

Коли я йшов назад з Голіоуку, біля першої поліційної машини стояла друга, і шестеро копів — за моїми підрахунками, майже весь склад чортової університетської поліції — намагалося затулити напис великим прямокутником з жовтої парусини. Натовпом прокотився гомін, тоді почувся обурений свист. Полісмени роздратовано озиралися. Один з них крикнув усім розходитися і «швидко, хіба більше немає куди піти?» Може, куди піти й було, але більшості, очевидно, тут подобалося, у всякому разі, натовп майже не поменшав.