Полісмен, що тримав дальній лівий край парусини, послизнувся на снігу і мало не впав. Дехто з глядачів зааплодував. Той, що послизнувся, озирнувся, і на мить його обличчя налилося найчорнішою ненавистю. Ось тоді, як на мене, все почало по-справжньому мінятися, ось тоді-то і почав з’являтися розрив між поколіннями.

Полісмен відвернувся і знову почав поратися з парусиною. Зрештою їм вдалося закрити перший знак миру і «НАХЕР» у «НАХЕР ДЖОНСОНА!» І як тільки дійсно погане слово зникло, натовп сам почав розходитися. Сніг змінився крупою, і стояти стало незатишно.

— Вважай, щоб копи не побачили твою спину, — почувся голос Скіпа. Я озирнувся. Він стояв позаду мене в светрі з каптуром, глибоко засунувши руки в передню кишеню. Подих виривався в нього з рота морозними хмарками, погляд не відривався від полісменів і ще видимої частини напису «ДЖОНСОН! ПРЕЗИДЕНТ-УБИВЦЯ! США, НЕГАЙНО ГЕТЬ З В’ЄТНАМУ!» — Вони вирішать, що це твоїх рук справа. Або моїх.

Злегка всміхнувшись, Скіп повернувся до мене спиною. На його куртці яскраво-червоним чорнилом був намальований ще один горобиний слід.

— Господи, — сказав я. — Коли ти встиг?

— Вранці, — відповів Скіп. — Побачив у Нейта, — він знизав плечима. — Такий класний, що не можна було не перемалювати.

— На нас вони не подумають. Ні на секунду.

— Так, мабуть.

Питання було лише в тому, чому вони й досі не допитують Стоука. Втім, щоб витягти з нього правду, багато питань ставити не доведеться. Але якщо голова дисциплінарної комісії Еберсоул і заступник декана Ґарретсен з ним ще не спілкувалися, то лише тому, що вони ще не розмовляли з…

— Де Дірка? — запитав я. — Ти не знаєш?

Крупа розпáдалася не на жарт, стукотіла по деревах і колюче сікла кожен незахищений дюйм шкіри.

— Юний герой, містер Дірборн, присипає пісочком тротуари і доріжки з десятком своїх друзяк з РОТК, — відповів Скіп. — Ми їх бачили з вітальні. Роз’їжджають на справжньому армійському фургоні. Мейленфант сказав, що прутні в них, напевно, так затверділи, що вони тиждень не зможуть спати на животі. По-моєму, дуже навіть непогано сказано, як для Ронні.

— Коли Дірка повернеться…

— Ага, коли повернеться, — Скіп знизав плечима, ніби кажучи, що тут ми нічого зробити не в змозі. — А наразі вибираймося з цієї грязюки і перекинемося в карти. Що скажеш?

Я хотів сказати багато чого про багато речей… та знову промовчав. Ми повернулися на третій поверх, і до середини дня гра знову була в повному розпалі. Гра йшла на п’ять квартетів. У кімнаті плив сизий дим. Хтось приволік грамофон, щоб можна було слухати «Бітлз» і «Роллінг Стоунз». Ще хтось приніс подряпану платівку «96 сліз», і вона без зупину крутилася щонайменше годину: плач, плач, плач. З вікна відкривався чудовий вигляд на перегін і променад Беннета, і я весь час поглядав туди, чи не побачу, бува, Дірборна і його друзяк кольору хакі, як вони витріщаються на північну стіну гуртожитку, можливо, обговорюючи, чи застосувати проти Стоука Джонза карабіни, чи просто поганятися за ним з багнетами. Звісно, вони не зроблять нічого такого. Хай і можна, вправляючись на футбольному полі, кричати: «Убий Конга! Вперед, США!», однак Стоук — каліка. Вони з радістю погодяться спостерігати, як Стоука виженуть з Мейнського університету копняками під його комуняцький зад.