Надворі, на променаді Беннета, Стоук спробував сісти. Частково витяг з води свого тулуба… а тоді ліг, розкинувшись на всю довжину, неначе крижана багниста вода була постіллю. Здійняв обидві руки до неба в якомусь майже закличному жесті, тоді дав їм упасти. Усі відступи від цього світу в цих трьох рухах: лягти на спину, здійняти руки — і подвійний сплеск, коли вони впали додолу, широко розкинуті обабіч. Це було останнім «пішло все нахер, робіть, що хочете, я здаюся».

— Ходімо, — промовив Скіп, усе ще сміючись, проте абсолютно серйозно. Я чув серйозність у його здушеному від сміху голосі, бачив її на істерично перекошеному обличчі. І зрадів. Господи, як я їй зрадів. — Ходімо, поки цей дурний довбойоб не втопився.

Ми зі Скіпом пліч-о-пліч протислися крізь двері вітальні й прожогом кинулися коридором третього поверху, зіштовхуючись і відскакуючи один від одного, наче кульки в гральному автоматі, заточуючись, майже так само неконтрольовано, як і Стоук на доріжці. Майже всі інші бігли слідом. Єдиний, хто, я точно знаю, залишився, був Марк. Він пішов до себе в кімнату зняти наскрізь мокрі джинси.

На майданчику другого поверху нам трапився Нейт. Ми мало не збили його з ніг. Він завмер з оберемком книжок у пластиковому пакеті, дивлячись на нас з деякою тривогою.

— Боже мій! — вигукнув він. «Боже мій» було найсоковитішим висловом, на який був здатен Нейт. — Що це з вами?

— Ходімо, — вичавив Скіп. Голос у нього так сів, що слова пролунали швидше як гарчання. Якби я весь час не був поруч з ним, то подумав би, що він щойно плакав. — Не з нами, а з клятим Джонзом. Він впав. Йому потрібна…

Скіп урвався, тому що на нього, піднявшись із глибин нутра і струсивши все його тіло, знову накотив дикий регіт. Він привалився до стіни, закочуючи очі в якомусь комічному знесиленні. Скіп затряс головою, немов забороняючи собі сміятися, але, звичайно ж, цього собі не можна заборонити. Коли сміх приходить, він кидається у ваше улюблене крісло і залишається скільки заманеться. Східці над нами задудніли під вагою картярів з третього поверху.

— Йому потрібна допомога, — закінчив Скіп, витираючи очі.

Нейт глянув на мене геть спантеличено.

— Якщо йому потрібна допомога, то чому ж ви смієтеся?

Я не міг йому пояснити. Чорт, я і сам собі не міг пояснити. Я схопив Скіпа за лікоть і смикнув. Ми побігли по сходах на перший поверх. Нейт побіг за нами. Усі інші теж.

34

34

Перше, що я помітив, коли ми вихопилися крізь північний вихід, був прямокутник жовтої парусини. Він лежав на землі, залитий водою з плавучими грудочками болота. Тут мені в кросівки почала хлюпати вода, і я забув про розглядини. Стояв собачий холод. По моїй незахищеній шкірі сікли голочки дощу, що мало чим відрізнялися від льоду.