— Звідки ти знаєш, Нейті? — поцікавився Скіп. — Він тобі розповідав?

— Ні. — Вигляд у Нейта був присоромлений. — Він розповів Гаррі Свідровскі після засідання комітету опору. Вони… ми… були в «Ведмежому барлозі». Гаррі прямо запитав, що в нього з ногами, і Стоук розповів.

Я гадав, що розумію вираз Нейтового обличчя. Після засідання, сказав він. Після. Нейт не знав, про що говорилося на нараді, бо його там не було. Нейт не був членом комітету опору; Нейт тримався лише бокової лінії. Він міг погоджуватися з цілями і тактикою комітету… але йому треба було думати про матір. І про своє стоматологічне майбутнє.

— Травма хребта? — запитав лікар, уривчастіше, ніж раніше.

— Здається, — відповів Нейт.

— Гаразд. — Лікар замахав на нас руками, немов ми були зграєю гусей. — Розходьтеся по своїх гуртожитках. Ми про нього подбаємо.

Ми почали задкувати до дверей приймальні.

— З чого ви, хлопці, сміялися, коли принесли його? — зненацька спитала медсестра. Вона стояла поруч з лікарем, тримаючи в руках тискомір. — І чого зараз шкіритеся? — Голос у неї був сердитий, та яке там сердитий, просто розлючений. — Що смішного в біді цього хлопця? Що вас так розсмішило?

Я не думав, що хтось відповість. Ми тільки стояли, втупившись у свої ступні, що переминалися на місці, усвідомлюючи, що ми куди ближчі до четвертокласників, ніж, мабуть, уявляли. Але хтось все-таки відповів. Скіп відповів. Він навіть зумів глянути їй у вічі.

— Його біда, мем, — промовив він. — Ви маєте рацію. Саме з його біди ми і сміялися.

— Який жах, — сказала вона. В кутиках її очей блищали сльози гніву. — Які ж ви жахливі.

— Так, мем, — відповів Скіп. — Гадаю, ви й у цьому праві.

Скіп відвернувся в інший бік.

Ми посунули слідом за ним до приймальні мокрою, похнюпленою купкою. Не можу стверджувати, що мить, коли мене назвали жахливим, стала найгіршою в моїй університетській біографії (як якось зауважив один хіпі на прізвисько Кучерявий Супербой: «Якщо ви багато пам’ятаєте про шістдесяті, то вас там не було»), але цілком можливо. У приймальні було й далі порожньо. Тепер на екрані демонстрували Джо Картрайта-молодшого, такого ж зеленого, як і його татусь. Майкла Лендона теж убив рак підшлункової. Це в нього з моєю мамою було спільне.

Скіп зупинився. Ронні, похнюпивши голову, протиснувся повз нього до дверей. За ним йшли Нік, Біллі, Ленні й усі інші.

— Стривайте, — покликав Скіп, і вони обернулися. — Я хочу з вами, хлопці, про дещо поговорити.

Ми зібралися навколо нього. Скіп зиркнув на двері оглядової, пересвідчився, що ми самі, й почав.