— Що з ним таке? — поцікавився Дірка. Це не входило в сценарій — ні в той, який він розробив сам, ні в той, який підготували вони з Еберсоулом — тож Дірка насупився і ще міцніше вп’явся в кафедру, немов побоюючись, що вона відлетить геть.

— Ішов, ішов, і раз — болото під носом! — сказав Ронні і аж весь напиндючився, почувши сміх публіки. — А ще в нього, по-моєму, пневмонія чи то двосторонній бронхіт, чи якась інша біда. — Він упіймав погляд Скіпа, і мені здалося, що той злегка кивнув. Це було Скіпове шоу, а не Дірчине, а якщо нам пощастить — якщо Стоуку пощастить — трійця, що перед нами, ніколи про це не дізнається.

— Розкажіть спочатку, — наказав Дірка. Він уже не просто супився, а палав люттю. У нього був точнісінько такий самий вираз, як коли виявив на своїх дверях крем для гоління.

Скіп розповів Дірці та його новим друзям, як ми з вікна вітальні на третьому поверсі побачили Стоука, що прямував до Палацу прерій, як він впав у болото, як ми витягли його і віднесли до медпункту, і лікар сказав, що Стоук геть розклеївся. Лікар такого не говорив, та й не варто було. Ті з нас, хто торкався до шкіри Стоука, знали, що він весь горить, і всі ми чули його страшний, надсадний кашель. Скіп промовчав про те, як швидко ішов Стоук: так, неначе хотів повбивати цілий світ, а тоді померти сам, і жодного слова про те, як ми сміялися (Марк Сент-П’єр так сильно, що аж обмочився).

Коли Скіп скінчив, Дірка невпевнено зиркнув на Еберсоула. Той відповів приязним поглядом. У них за спиною заступник Ґарретсен продовжував усміхатися легенькою усмішкою Будди. Натяк був ясний. Це шоу Дірки, і краще б у нього виявилася хороша програма.

Дірка глибоко вдихнув і знову перевів погляд на нас.

— Ми вважаємо, що Стоуклі Джонз винен у вандалізмі й публічному порушенні норм пристойності, скоєному на північній стіні Чемберлена сьогодні вранці. Точний час нам невідомий.

Я дослівно передаю його фразу, нічого не вигадуючи. Разом з висловом «щоб урятувати село, довелося його зруйнувати», це, мабуть, було найблискучішим зразком босівського красномовства, який мені тільки доводилося чути в житті.

Дірка, гадаю, очікував, що ми почнемо охати, неначе статисти в залі суду у фіналі серіалу про Перрі Мейсона, де несподіванки сиплються, як з мішка, та ми мовчали. Скіп уважно стежив за Діркою і, коли той набрав у груди повітря для наступної заяви, запитав:

— А з чого ти, Дірко, взяв, що це він?

Хоча повної впевненості в мене немає — ніколи його про це не питав — та я гадаю, що Скіп вжив прізвисько навмисне, щоб ще дужче вивести Дірку з рівноваги. Але так чи інакше, це спрацювало. Дірка хотів був зірватися, та поглянув на Еберсоула й добре зважив варіанти. Над його коміром з’явилася червона смужка. Я зачаровано спостерігав, як вона повзе догори. Трохи схоже на диснеївський мультфільм: Дональд Дак намагається вгамувати свою лють. Знаєш, що це неможливо взагалі; інтрига полягає в тому, на скільки його вистачить зберігати хоч подобу тверезого глузду.