36

36

За десять хвилин ми зі Скіпом самі поверталися до гуртожитку. Решта пішли попереду. Нейт на якийсь час приліпився до нас, але потім, напевно, вловив з атмосфери, що я хочу поговорити зі Скіпом сам-на-сам. Нейт завжди добре вмів уловлювати загальний настрій. Закладаюся, він — хороший стоматолог, а особливо подобається дітям.

— Я зав’язую з «чирвою», — сказав я.

Скіп не відповів.

— Не знаю, чи ще не пізно підтягнутися так, щоб зберегти стипендію, та все одно спробую. Хоч би там як, мені байдуже. Не в довбаній стипендії річ.

— Розумію. Річ у них, чи не так? У Ронні й усіх інших.

— Гадаю, не тільки в них. — Сутеніло і надворі стало так холодно — холодно, вогко і паскудно. Здавалося, літа не буде вже ніколи. — Мені не вистачає Керол, старий. І чому вона тільки повинна була піти?

— Не знаю.

— Коли він упав, там нагорі була справжня дурка, — сказав я. — Не студентський гуртожиток, а натуральна тобі клята дурка.

— Ти теж сміявся, Піте, як і я.

— Я знаю, — відповів я. Може, якби я був сам, то не сміявся. І зі Скіпом, гадаю, теж, якби ми були тільки вдвох. Утім хтозна? Від того, що сталося, нікуди не дінешся. А я весь час згадував Керол і тих хлопців з битою. А ще згадував Нейтів погляд, неначе я і презирства не гідний. — Знаю.

Деякий час ми йшли мовчки.

— Гадаю, я зможу пережити, що сміявся над ним, — вів я далі, — але не хочу прокинутися в сорок років і не мати, що згадати, коли діти питатимуть, як було в коледжі. Окрім Ронні Мейленфанта з його польськими анекдотами і бідного ідіота Макклендона, в якого поїхав дах і він вирішив накласти на себе руки, наковтавшись дитячого аспірину. — Я пригадав, як Стоук Джонз крутився на своїй милиці, й мене пробило на сміх, пригадав, як він, наче викинутий на берег, лежав на оглядовому столі в медпункті, й мене пробило на плач. І знаєте що? Скільки я можу судити, це було точнісінько те ж саме почуття. — Просто мені через це погано. Зовсім мерзенно.

— І мені, — промовив Скіп. Довкола нас лив дощ, пронизливий і холодний. Вікна Чемберлен-голлу світили яскраво, але не особливо втішливо. Я розгледів на траві жовту парусину, яку копи прикріплювали до стіни, а над нею розмиті обриси виведених балончиком літер. Їх змивав дощ. До наступного дня від них майже нічого не залишилося.

— Як був малим, завжди уявляв себе героєм, — промовив Скіп.

— І я теж, хай йому грець. А хто з дітей уявляє себе в юрбі лінчувальників?

Скіп поглянув на свої мокрі черевики, тоді на мене.

— Можна я буду кілька тижнів вчитися разом з тобою?

— Скільки захочеш.