Скіп подивився на мене.

— Я ж казав, — промовив він.

39

39

Усі гуртожитки в нашому комплексі будувалися в один час і в кожному, крім віталень на середині поверху, було велике відпочинкове приміщення у підвалі. В ньому містилася ніша з телевізором, де глядачі збиралися здебільшого у вихідні на спортивні програми, а в будні — на мильну оперу з вампірами під назвою «Похмурі тіні». Ще там був буфетний закуток з півдесятком автоматів з їжею, стіл для пінг-понгу і купа дощок для шахів і шашок. А також місце для зборів з подіумом і кількома рядами складаних дерев’яних стільців. У нас там на початку навчального року були збори поверху, на яких Дірка пояснив правила поведінки в гуртожитку і розповів про сумні наслідки перевірок незадовільних кімнат. Мушу зазначити, що перевірки кімнат були головним у житті Дірки. Ну і РОТК, звичайно.

Він стояв за невеличкою дерев’яною кафедрою, на яку поклав тонку теку. Мабуть, з записами. На ньому й досі була мокра і брудна форма РОТК. Вигляд у Дірки після цілого дня махання лопатою і посипання піском був виснажений, але водночас і збуджений, заведений, як сказали б ми рік-два потому.

На перші збори поверху Дірка прийшов сам, та цього разу привів підкріплення. Прихилившись до зеленої блокової стіни, склавши руки на пристойно зведених докупи колінах, сидів Свен Ґарретсен, заступник декана з роботи зі студентами. За весь час зборів він не зронив майже ні слова і зберігав доброзичливий вигляд, навіть коли в повітрі повисли грозові хмари. Поруч із Діркою в чорному пальті поверх вугільно-сірого костюма стояв голова дисциплінарної комісії Еберсоул. Вигляд у нього був заповзятливий.

Коли всі ми повмощувалися, а курці запалили, Дірка зиркнув через плече спершу на Ґарретсена, тоді на Еберсоула. Еберсоул ледь йому всміхнувся.

— Починайте, Девіде, прошу. Це ж ваші хлопці.

В душі кольнуло роздратування. Я, може, і такий, і сякий, зокрема покидьок, що сміється над каліками, коли ті падають у зливу, але точно не хлопець Дірки Дірборна.

Дірка вчепився в кафедру й оглянув нас з урочистою суворістю, в найглибшому куточку свідомості, відведеному лише для солодких мрій, мабуть, уявляючи, що настане день, коли він ось так звертатиметься до своїх штабних офіцерів, кидаючи могутню хвилю військ на Ханой.

— Джонза немає, — озвався він нарешті. Вийшло зловісно і збито, ніби репліка у фільмі Чарльза Бронсона.

— Він у медпункті, — промовив я, насолоджуючись подивом на обличчі Дірки. Еберсоул теж виглядав здивовано. Ґарретсен продовжував доброзичливо дивитися кудись у далину, як людина, що добряче накурилася наркоти.