«Дурість з вашого боку лізти до того, хто щиро кається, офіцере Вілок, — думає Сліпий Віллі. — Безпечніше було б гратися з моєю дружиною, ніж з моїм прізвищем, повірте мені. Значно безпечніше».
Однак Вілок може це зробити. Що може бути простіше, ніж іти назирці за сліпим чи навіть людиною, чиї очі розрізняють лише трохи більше від тіней? Простіше, ніж вистежити, як він зверне до якогось готелю і піде до чоловічого туалету? Побачити, як він увійде в кабінку Сліпим Віллі Ґарфілдом, а вийде Віллі Ширменом? А що, коли Вілок зможе простежити його від Віллі до Білла?
Ця думка знову вселяє в нього паніку, яка охопила його вранці, відчуття змії, що тільки-но скинула шкіру. Страх, що його сфотографували під час отримання хабара, вгамує Вілока на якийсь час, та, якщо він добре розсердився, його дії спрогнозувати не можна. І це лякає.
— Нехай тобі Бог допомагає, солдате, — долинає голос з темряви. — Шкода, що не можу більше нічого для тебе зробити.
— Не треба, сер, — каже Сліпий Віллі, але думками він усе ще з Джаспером Вілоком, від якого пахне дешевим одеколоном і який розмовляв зі священиком про сліпого з табличкою. Про сліпого, який, на думку Вілока, і не сліпий зовсім. Як він висловився: «Ти підеш до пекла і побачимо, скільки милостині там назбираєш». — Бажаю веселого Різдва, сер, спасибі, що допомогли.
І день триває.
16:25
16:25
Зір починає повертатися, каламутний, невиразний, але покращується. Це знак, що пора заокруглюватися і йти.
Він стає навколішки, тримаючи спину прямо, мов лінійка, знову кладучи тростинку біля саквояжа. Перев’язує останні банкноти, зсипає їх разом з монетами на дно, тоді ховає бейсбольну рукавицю і прикрашену дощиком табличку. Заклацує саквояж і підводиться, тримаючи тростину у вільній руці. Тепер саквояж важкий і відтягує руку баластом металу, насипаного в нього від чистого серця. Чути важкий, брязкітливий хрускіт: монети лавиною скочуються в нове положення, а тоді завмирають, ніби руда глибоко в надрах землі.
Він рушає П’ятою авеню, помахуючи саквояжем у пальцях лівої руки, неначе якорем. За довгі роки він звик до його ваги і в разі потреби міг би пройти з ним набагато далі, ніж потрібно сьогодні, тримаючи тростинку в правій і м’яко постукуючи нею по тротуару перед собою. Паличка ця чарівна, бо хвилеподібно відкриває перед ним клаптик простору у формі сльози в штовханині забитого людьми тротуару. Доходячи до рогу Сорок третьої, він уже бачить цей простір. Також бачить, як сигнал «Стоп» на Сорок другій перестав мигати і спалахнув рівним світлом, однак продовжує йти, дозволивши добре одягненому довговолосому чоловікові з золотими ланцюжками простягти руку і схопити його за плече.