— Якщо загину в бою, поклади в мішок і пошли додому; коли помру в гріху, поглянь крізь пальці і прийми в своє лоно, амінь.

Він виходить з кабінки, з туалету, полишає лунку метушню «Шератон-Готема», і ніхто не підходить до нього зі словами: «Пробачте, сер, але хіба ви щойно не були сліпі?» Ніхто не затримує на ньому погляд, коли він виходить на вулицю, несучи громіздкий саквояж так, неначе він важить не сто, а двадцять фунтів. Бог про нього дбає.

Почав падати сніг. Він повільно йде під сніжинками, знову Віллі Ширмен, раз у раз перекладаючи саквояж з руки в руку. Просто ще один стомлений перехожий наприкінці дня. Ідучи, продовжує думати про свою незбагненну удачу. В Євангелії від Матвія є вірш, який він вивчив напам’ять: «Сліпі поводатарі сліпих, — йдеться в ньому. — А коли сліпий водить сліпого, — обоє до ями впадуть»[52]. А ще є старе прислів’я, що в країні сліпих одноокий — король. То чи не він одноокий? Якщо залишити Бога осторонь, чи не в цьому практична таємниця його успіху за всі ці роки?

Може, так, а може, й ні. Хоч би там як, його оберігають… і він аж ніяк не вважає, що Бога можна залишити осторонь. Бог — невідокремний елемент картинки. Бог позначив його в шістдесятому, коли він спершу допомагав Гаррі Дуліну дражнити Керол, а потім і побити. Цей грішний вчинок ніколи не полишав його думок. Те, що сталося в гайку неподалік від поля Б, знаменує все інше. Він навіть зберігає рукавицю Боббі Ґарфілда як нагадування. Віллі не знає, де тепер Боббі, та його це й не цікавить. Керол він не випускав з уваги, поки міг, а Боббі не має жодного значення. Боббі перестав бути важливим, коли допоміг їй. Віллі бачив, як він їй допоміг. Сам він не посмів вийти і допомогти: боявся того, що з ним зробить Гаррі Дулін, боявся всіх тих хлопців, яким Гаррі міг розповісти, боявся стати міченим, а Боббі не побоявся. Боббі допоміг їй тоді й покарав Гаррі Дуліна пізніше того ж літа, і за ці вчинки (ймовірно, вистачало й першого), Боббі пережив, Боббі оклигав. Він зробив те, що Віллі не посмів зробити, взяв усе в свої руки, і впорався, і витримав, а тепер Віллі повинен зробити все інше. А зробити треба так багато… Покута — це робота на повну зайнятість і навіть понад норму. Адже, хоча всі три його іпостасі несуть покуту, він ледь справляється.

І все ж він не може сказати, що живе одним жалем. Іноді він згадує доброго розбійника, що того ж вечора був з Христом у раю. У п’ятницю по обіді стікаєш кров’ю на кам’янистій вершині Голгофи, а ввечері разом з Небесним Царем п’єш чай з булочками. Часом його кóпають, іноді штовхають, іноді він переживає, що його пограбують. То й що? Хіба він не стоїть за всіх тих, хто здатний тільки стояти в тіні й спостерігати, як коїться зло? Хіба він не просить за них? Хіба в шістдесятому він не взяв для них бейсбольну рукавицю Боббі моделі Елвіна Дарка? Взяв. Дай йому Бо’ здоров’ячка, він її узяв. А тепер вони кладуть у неї гроші, поки він безокий стоїть перед собором. Він просить для них.