***

Домініка Єгорова сиділа в кріслі перед столом свого дядька, в його кабінеті на адміністративному четвертому поверсі штабу СВР у Ясенєві. За вікном, куди сягав зір, простягався засніжений сосновий бір, а далі — голі поля й рівний горизонт. Крізь панорамне скло струмувало сонячне світло, підсвічуючи половину дядькового обличчя, але більшу частину занурюючи в тінь. Половина його скотинячої жовтої аури була поплямована тінню, інша половина підсвічувалася сонцем. Ваня Єгоров відкинувся, запалив сигарету й поглянув на свою небогу. Вдягнена вона була у просту білу блузу, застебнуту під шию, і синю спідницю. Її темне волосся було ретельно зачесане. Була вона схудлою і блідою.

— Домініко, — сказав Ваня, наче вона щойно повернулася з круїзу по Волзі. — Я був радий чути, що неприємність закінчилася. Розслідування в гельсінській справі завершено.

— Так, — сказала вона, дивлячись в одну точку на стіні за ним.

Ваня пильно поглянув на неї.

— Тобі не треба хвилюватися. Кожен офіцер, що бере участь в операціях, в якийсь момент своєї кар’єри проходить розслідування. Така вже суть нашої роботи.

— А щодня по чотири години сидіти прив’язаною і облитою холодною водою перед вентилятором — це також суть нашої роботи?

Вона сказала це спокійно, без запалу.

Ваня, скривившись, глянув на неї.

— Тварюки, — сказав він. — Я вимагатиму перевірки.

«Перевірки перспектив своєї кар’єри», — подумала Домінка. Вона кивнула на нову грамоту на стіні:

— Вітаю з підвищенням, дядьку.

Ваня поглянув на підпис і стрічку й пробігся пальцем по розе­тці на лацкані.

— Так, дуже дякую. Але як щодо тебе? Що мені робити з тобою?

Наче їй дають вибір, подумала вона. Однак мала дещо на думці.

— Ну, оскільки я повернулася, то готова відправитися, куди тільки ви мене відправите. Звісно, рішення лише за вами, але я б дуже не хотіла повертатися у «п’ятий». Чи можливо мені перейти на посаду, запропоновану генералом Корчним в Американському відділі?

— Я спитаю в нього, — сказав Ваня. — Впевнений, він погодиться.