— Ага, тому зроби мені ласку і заїдь йому між ніг. Від того моменту твоя поведінка є надважливою. Пам’ятай, — сказав Гейбл, — ти повертаєшся додому, звільнена з полону ЦРУ. Почуваєш полегшення, ти в безпеці. Не дуже балакуча, бо то буде не дуже доречно. Розкажеш про трьох вбитих, твоїх же людей, бляха-муха, які намагались вбити тебе, тож ти розлючена. Всі ті ленінградські бандюки насядуть на тебе в машині чи поїзді, чи як вони там ще повезуть тебе до Санкт-Петербурга.

— Я їх знаю, — сказала Домініка. — Від них проблем не буде. Я щойно повернулася з операції для Центру. І розмовлятиму тільки з людьми з Москви.

— Саме так. А тільки-но приїдеш туди, покажи їм шрами після Греції, дай їм прочухана за спецназівського маніяка, за Корчного, спитай, якого дідька вони так довго чухались із твоїм порятунком. Ти вдома, крихітко, ти вдома.

— Так, — сказала Домініка, — я вдома.

— Тож побачимося за півроку, — сказав Ґейбл.

— Навіть не сподівайтеся на це, — сказала Домініка.

— Ти пам’ятаєш номер для зв’язку?

— Я викинула його, — сказала Домініка.

— Після того як запам’ятала, — сказав Ґейбл.

— Попрощайтеся за мене з Форсайтом, — сказала Домініка, ігноруючи його.

***

Людмила Михайлівна Павличенко була славнозвісною снайперкою Червоної армії, найсмертоноснішою жінкою-снайпером у історії, маючи на рахунку 309 підтверджених убивств у період кримської кампанії під час Другої світової війни. Цього ж вечора, на руїнах південної вежі Івангородської фортеці, що на російському березі, лягла на живіт і влаштувалася її тезка Людмила Цуканова, головний снайпер Спецпідрозділу Б СВР. Одягнена вона була в мішкуватий чорний комбінезон, на голові капюшон, міцно затягнутий на її вишнево-червоному обличчі. На клишоногих ногах мала чоботи на повстяній підошві. Вона притулила гвинтівку ВСС «Вінторєз» — «мітчик» — до своєї пухкої пошрамованої щоки і поглянула крізь приціл НСПУ-3 за триста метрів по діагоналі через річку на західний край мосту через Нарву — такий постріл цілком їй під силу. Вона виглядала об’єкт — темноволосу жінку, яка ходила злегка накульгуючи.

***

Пофарбований у білий і червоний кольори гелікоптер Мі-14 «Туман», з чорним, як у Міккі Мауса, носом був цивільною транспортною версією. Він повільно опустився на порожню парковку івангородського вокзалу. Гірчичного кольору стіни барокового фасаду вокзалу освітилися рожевим світлом від навігаційних вогнів гелікоптера. Коли машина загойдалася на шасі, шум від двигуна почав спадати від ревіння до гудіння і відтак до тихого муркотіння. Масивні лопаті перестали обертатися й поникли, віддаючи тепло у прохолодне нічне повітря. Жодна з дверцят не відчинилася, доки біля вертольота не спинилися дві машини СВР, що чекали на дорозі. Відчинилися пасажирські дверцята, і металевими сходами загрюкали двоє чоловіків у костюмах, ведучи до передньої машини хирляву сивочолу фігуру.