Та я узяв її за руку. Із вдячністю. А потім вона запитала:

— А хто така ця Крейдяна Людина?

Ми розійшлися невдовзі після того. Мабуть, у нас було дуже мало спільного. Либонь, нам так і не вдалося добре пізнати одне одного. А може, я вже тоді був юнаком з непростим минулим і химерними таємницями, тож потребував особливої людини, з якою міг би розділити цей тягар. Можливо, тому я свідомо увесь цей час був самотнім. Я досі не знайшов такої людини. Поки що. А може, ніколи й не знайду.

Після ярмарку я поцілував Енджі на прощання і втомлено поплентався додому, знемагаючи від задушливої пообідньої спеки. Вулиці були на диво порожні, всі шукали затінку в пивних двориках або власних садках. Навіть автівок майже не було. Нікому не хотілося упрівати в тих великих металевих бляшанках.

Я зайшов за ріг, досі почуваючись трохи незатишно після тієї пригоди на ярмарку. Мабуть, я навіть відчував себе дурнем. Як я міг так легко налякатися, так легко повірити, що то був він? Йолоп. Звісно ж, це був не він. Хіба таке можливо? Я сам себе ошукав.

Я зітхнув, проминув під’їзну доріжку і відчинив двері. Тато сидів у своєму улюбленому кріслі у вітальні, затуманеними очима дивлячись телевізор. Мама на кухні готувала вечерю. У неї були червоні очі, ніби вона плакала. Мама плакала вкрай рідко. Гадаю, цим я вдався в неї.

— Що сталося? — запитав я.

Вона витерла очі й навіть не думала заспокоювати мене словами «усе добре». Мама ніколи не брехала. Принаймні так мені здавалось. У той час.

— Твій тато, — сказала вона.

Ніби могло бути щось інше. Іноді — мені досі соромно це визнавати — я ненавидів тата за його хворобу. За те, що вона примушувала його робити й казати. За відсутній і розгублений погляд. За те, як його недуга впливала на нас із мамою. У підлітковому віці понад усе кортить бути нормальним, а після того як тато занедужав, наше життя вже не могло таким лишатися.

— Що він знову накоїв? — поцікавився я, ледве приховуючи роздратування.

— Він забув мене, — я бачив, як у маминих очах знову забриніли сльози. — Я принесла йому обід, і кілька секунд він дивився на мене так, ніби не впізнав.

— Ох, мамо.

Я підійшов до неї і міцно-міцно обійняв, ніби так я міг вичавити з неї увесь біль. А сам на хвилинку подумав, що іноді забуття — це якраз милосердя.

А пам’ять — мабуть, саме вона здатна нас убити.

2016 рік

2016 рік

— Ніколи не бери нічого на віру, — якось сказав мені тато. — Узявши на віру, ти можеш і себе, й інших пошити в дурні.

Коли я витріщився на нього, він додав:

— Бачиш оце крісло? Ти віриш, що воно завтра вранці буде на тому самому місці?