Коли Ралф та інші вийшли з офісної будівлі Гові Ґолда, уже геть споночіло. Сам Гові й досі був нагорі — домовлявся щодо подорожі, і слідчий Пеллі лишився разом із ним. Ралф загадався, про що вони можуть розмовляти, як усі решта вже пішли.

— Міз Ґібні, де ви зупинилися? — спитала Джинні.

— У мотелі «Розкіш Флінта». Я забронювала номер.

— О ні, навіть не думайте, — заперечила Джинні. — Єдина розкіш там — це вивіска перед входом. Не мотель, а діра.

Голлі розгубилася.

— Ну, має бути «Голідей Інн»… — сказала вона.

— Зупиніться в нас, — запропонував Ралф, випередивши Джинні в надії заробити собі плюсиків на майбутнє. Бачить Бог, вони йому знадобляться.

Голлі вагалася. У чужих оселях їй було незатишно. Їй було незатишно навіть у тому домі, де вона виросла й куди щоквартально приїжджала провідати матір. Голлі знала, що в будинку цих незнайомців вона довго лежатиме без сну, рано прокинеться, чутиме кожен незвичний скрип у стінах і підлозі, прислухатиметься до приглушених голосів подружжя Андерсонів і гадатиме, чи не про неї вони говорять… а вони напевно говоритимуть. І коли вона встане серед ночі «прив’язати козу», то сподіватиметься, що вони її не почують. А Голлі потрібно було виспатися. Зустріч була для неї досить напружена, і постійний спротив та невіра детектива Андерсона були зрозумілі, проте виснажливі.

Але, як сказав би Білл Годжес. Але.

Саме невіра Андерсона і була цим «але». Причиною, з якої Голлі треба було прийняти запрошення, тож вона його прийняла.

— Дякую, дуже люб’язно з вашого боку, та мені ще треба владнати одну справу. Вона не забере багато часу. Дайте мені свою адресу, й айпед приведе мене просто до вас.

— Я можу вам із чимось допомогти? — спитав Ралф. — Я радо…

— Ні. Справді. Я впораюсь, — вона потисла руку Юну. — Приєднуйтесь до нас, якщо вийде, лейтенанте Сабло. Я певна, вам хотілось би.

Юн усміхнувся.

— Ще й як хотілось би, повірте, проте це як у тому вір­ші — та справ незроблених сповна [215].

Марсі Мейтленд стояла самотою, притиснувши до живота сумочку з таким виглядом, наче її контузило під час бомбардування. Джинні без вагань рушила до неї. Ралф зацікавлено спостерігав, як Марсі спершу відсунулася, мов у страху, а тоді дозволила себе обійняти. За мить вона навіть поклала голову на плече Джинні Андерсон та обійняла жінку навзаєм. Вона скидалася на втомлену дитину. Коли жінки розімкнули обійми, то обидві вже плакали.

— Я дуже співчуваю твоїй утраті, — сказала Джинні.