— Так. На одному з наших кухонних стільців, — Джинні тицьнула пальцем, потім схрестила на грудях руки й обхопила себе за лікті. — Спершу я бачила його тіло тільки нижче колін. Потім роздивилася слово на пальцях. «МУШУ». Потім він посунувся вперед, і я побачила його обличчя.

— Обличчя Болтона.

— Так.

Голлі поміркувала над цим, а тоді розпливлася в такій яскравій усмішці, що і Ралф, і його дружина аж зачудувалися. Ґібні мов помолодшала на багато років.

— Перепрошую, але я мушу відходити до країни снів.

Господиня повела її нагору, про щось щебечучи. «Це зав­дяки Джинні вона так невимушено почувається, у мене б так ніколи не вийшло, — подумав Ралф. — Це талант, він спрацьовує навіть із такою дивною, особливою жінкою».

Дивною, але на подив милою і симпатичною, попри її божевільні ідеї про Террі Мейтленда й Гіта Голмза.

«Божевільні ідеї, що, як виявляється, ідуть до ладу з фактами».

Але це неможливо.

«Пасують, як улиті».

— І все одно це неможливо, — пробурмотів Ралф.

Нагорі сміялися дві жінки. Зачувши їх, Ралф і собі всміхнувся. Перечекав на кухні, поки не пролунали кроки Джинні — вона йшла до них у спальню, — тоді він теж піднявся нагору. Двері гостьової кімнати на іншому кінці коридору були щільно зачинені. У нього на подушці лежав стосик аркушів — плоди поспішного дослідження дружини. Ралф роздягнувся, ліг і став читати про міз Голлі Ґібні, співвласницю фірми з пошуку боржників-утікачів «Що впало, те пропало».

  17

Надворі, за квартал від будинку детектива, Джек спостерігав, як на під’їзну доріжку Андерсонів завернула жінка в дорожньому костюмі. Андерсон вийшов допомогти їй із речами. Багажу в неї було небагато, подорожувала вона майже порожнем. Одна з сумок була з «Волмарту». Ось куди вона їздила. Мабуть, по нічну сорочку та зубну щітку. Судячи з її зовнішності, сорочка має бути огидна, а щетинки на щітці — такі жорсткі, що покривавлять ясна.

Джек відсьорбнув із фляжки, і поки він закручував кришечку й думав, що вже час вертатися додому (чом би й ні, бо ж усі хороші дітки вже повкладалися в ліжечка), раптом збагнув, що у вантажівці він тепер не сам. Поруч нього з пасажирського боку хтось сидів. Госкінз помітив цю появу краєм ока. Це неможливо, ясна річ, але ж не міг цей хтось увесь час там сидіти. Чи міг?

Госкінз дивився просто перед себе. Опік на шиї, що останнім часом поводився більш-менш пристойно, знову почав пульсувати, та ще й дуже болісно.

На периферії виникла рука й полинула до Джека. Здавалося, крізь неї майже проглядається сидіння. На пальцях вицвілим синім чорнилом було виведене слово «МУШУ». Госкінз заплющив очі й тихо молився, щоб цей візитер його не торкався.