— Дякую.

— Якщо я можу щось зробити для тебе чи дівчат, будь-що…

— Ти не можеш, але він може, — Марсі обернула свою увагу до Ралфа, і хоч на її очах і досі бриніли сльози, погляд був холодний. Оцінювальний. — Цей чужинець, я хочу, щоб ти його знайшов. Щоб ти не упустив його тільки через те, що не віриш у нього. Зможеш це зробити?

— Не знаю, — відповів Ралф, — але постараюся.

Марсі більше нічого не сказала, тільки взяла простягнуту руку Юна Сабло й дозволила провести себе до автівки.

  13

За півкварталу, одразу перед закинутою крамницею «Вулвортс», сидів у своїй вантажівці Джек. Він посьорбував із фляжки та спостерігав за компанією на тротуарі. Єдиною особою, якої він не розпізнав, була худорлява жінка в костюмі, що їх одягають у поїздки бізнес-леді. У неї було коротке волосся, сивуваті пасма трохи нерівні, наче вона сама їх підстригала. Перекинута через плече сумка була така ємна, що могла вмістити короткохвильовий радіоприймач. Жінка дивилася, як Сабло, цей поїдач тако від Поліції штату, відпроваджує місіс Мейтленд. Потім незнайомка пішла до своєї автівки, надто непримітної — саме такі беруть напрокат в аеропорту. Госкінз подумав було поїхати за нею, але вирішив триматися Андерсонів. Зрештою, сюди його привів саме Ралф, а втім, чи не було там якоїсь приказки про те, що як запросив дівчину на танці, то й додому її треба провести?

Окрім того, стежити належало саме за Андерсоном. Госкінз ніколи його не любив, а після тої чваньковитої оцінки на три слова торік («Присуду не маю», ось як він написав… наче в нього лайно не смердить) Джек почав його зневажати. Він зрадів, коли Андерсон перечепився через власний хер із тим арештом Мейтленда, і не здивувався, як довідався, що цей лицемірний сучий син пхає носа в речі, які краще облишити. Наприклад, у закриту кримінальну справу.

Джек торкнувся зашийка, скривився, тоді завів двигун. Можна було й поїхати додому, коли Андерсони зайдуть до себе, але йому подумалось, що, мабуть, варто припаркуватися трохи далі по вулиці й постежити за будинком. Побачити, чи не станеться чогось. У нього була пляшка з-під «Ґатораду», що в неї можна буде помочитися, може, навіть вийде трохи поспати, якщо дозволить невпинна гаряча пульсація в потилиці. Джеку не вперше доведеться ночувати у себе в машині, він уже кілька разів так робив відтоді, як дорогоцінна половинка його покинула.

Джек не знав напевно, що буде далі, але чітко зосере­дився на основному завданні: припинити це носопхання. У що саме пхався ніс, він точно не знав, — тільки те, що це якось пов’язане з малим Пітерсоном. І сараєм у тауншипі Кеннінґ. Наразі цього було досить, до того ж (якщо забути про сонячний опік чи ймовірний рак шкіри) справа починала його цікавити.