Джек припаркував свій пікап у мізерному затінку складу. Перш ніж вийти, він пов’язав одну бандану на голову (від чого набув химерної схожості на чоловіка, якого Ралф бачив біля суду того дня, коли вбили Террі Мейтленда). Другою він обгорнув шию, щоб той блядський опік не напекло ще гірше. Відімкнув ключем скриню на кузові й шанобливо дістав із неї кофр, у якому лежала його радість і гордість: «вінчестер» .300 з поздовжньо-ковзним затвором. Така сама гвинтівка, якою Кріс Кайл повистріляв усіх тих чалмоголових (Джек уже вісім разів бачив «Американського снайпера»). З прицілом «Леуполд VX-1» він міг улучити в ціль за дві тисячі ярдів [238]. Ну, чотири вдалі спроби з шести, як щастить і вітру немає, та цього разу він стрілятиме зі значно меншої відстані. Якщо взагалі виникне така потреба.
Джек запримітив позабуте приладдя, яке валялось у бур’яні, і привласнив собі іржаві вила на той випадок, як стрінуться гримучники. За будівлею пролягала стежка, що вела назад до пагорба, у якому був розташований вхід у Діру. Цей схил виявився більш кам’янистим — не схил насправді, а щось на кшталт еродованої скелі. Дорогою йому траплялися пивні бляшанки, а на кількох валунах стояли написи типу «СПЕНКІ 11» чи «ТУТ БУВ ПИХТО».
На півдорозі до верхівки від стежки відгалужувалася ще одна, що, вочевидь, повертала назад до колишньої сувенірної крамнички й парковки. Там стояв постраждалий від негоди і продірявлений кулями дерев’яний знак, на якому красувався індіанський вождь у парадному пір’яному уборі. Під ним була намальована стріла із супровідним написом, таким вицвілим, що майже нечитабельним: «НАЙКРАЩІ ПІКТОГРАМИ ТУТ». І свіжіший допис, що його якийсь розумник вивів «меджик маркером» у текстовій хмарці, яка вилітала з рота вождя. «КЕРОЛІН АЛЛЕН СМОКЧЕ МІЙ ЧЕРВОНИЙ ХЕР».
Ця стежка була ширша, але Джек сюди прийшов не для того, щоб милуватися мистецтвом корінних народів США, тож він рушив далі. Сходження було не особливо небезпечне, але протягом кількох останніх років усі фізичні вправи Джека звелися до згинання ліктів у різноманітних барах. Подолавши три чверті шляху нагору, він захекався. Сорочка й обидві бандани потемніли від поту. Він опустив на землю кофр із гвинтівкою та вила, тоді похилився і взявся за коліна, доки зникли чорні цятки, що танцювали перед очима, а пульс більш-менш нормалізувався. Він прийшов сюди, щоб уникнути страшної смерті від того самого прожерливого раку шкіри, який убив його матір. Тож померти за таким заняттям від інфаркту міокарда — ото вже зла іронія.