— Поліцейське управління округу Монтґомері. Треба відповісти. Перепрошую.

Голлі теж набула здивованого, навіть наполоханого вигляду, коли Юн прийняв виклик і пішов на ґанок зі словами «Алло, лейтенант Сабло слухає». Жінка також перепросила й рушила за ним.

— Мабуть, це щодо… — почав Гові.

Ралф похитав головою, хоч сам не знав, чому. Принаймні не свідомо.

— А де цей округ Монтґомері? — спитав Клод.

— В Аризоні, — відповів Ралф, випередивши Гові й Алека. — Це в іншій справі. З нашою ніяк не пов’язано.

— Ну, а з нашою ми що збираємося робити? — поці­кавилася Лаві. — Ви маєте хоч якесь уявлення, як піймати цього хлопа? У мене, окрім сина, нікого немає, самі розумієте.

Голлі повернулася. Вона підійшла до Лаві, нахилилась і щось зашепотіла їй на вухо. Коли Клод посунувся до них, щоб підслухати, Лаві замахала на нього рукою.

— Ходи на кухню, синку, і принеси ті шоколадні тістечка-равлики, якщо вони ще не поплавилися від спеки.

Клод, якого явно навчили слухатися, пішов на кухню. Голлі знову зашепотіла, і в Лаві округлилися очі. Вона кивнула. Клод повернувся з торбинкою тістечок саме в той момент, коли Юн зайшов назад із ґанку, засовуючи телефон до кишені.

— Це… — почав він і замовк.

Голлі трохи розвернулася так, щоб стати до Клода спиною. Піднесла палець до губів і похитала головою.

— …нічого особливого, — договорив Юн. — Затримали одного хлопця, але не того, кого шукали.

Клод поклав на стіл тістечка (які дійсно таки розплавились у своїй целофановій торбинці) і підозріливо роззирнувся.

— Здається, ви не те почали говорити. Що відбувається?

Ралф подумав, що запитання хороше. Знадвору сільською дорогою проторохтів пікап, і детектив поморщився від яскравих променів-шпичаків, які відбилися від металевої скрині на кузові.

— Синку, — сказала Лаві, — мені треба, щоб ти сів у свою тачку, поїхав у Тіппіт і привіз нам кілька курячих обідів із «Придорожнього раю». То непоганий заклад. Нагодуємо цих добродіїв, а тоді вони зможуть поїхати назад і заночувати в «Індіанському». Мотель не люксовий, та все одно якийсь дах над головою.

— До Тіппіта сорок миль [235]! — запротестував Клод. — Обіди на сімох коштуватимуть цілий статок, та ще й вихолонуть до того, як я повернуся!

— Я їх у духовці розігрію, — спокійно відповіла мати, — і потрава стане як свіженька. А тепер їдь.