Джек чекав у себе в номері «Індіанського мотелю», визирав поміж запнутих штор, поки не побачив, як на дорогу виїжджає мінівен із номерами інвалідів. Певно, це тачка старої карги. За нею слідом рушив синій кросовер, у якому, без сумніву, сиділа компанія докучників із Флінт-Сіті.

Коли вони зникли з очей, Джек пішов у кафе, поїв і став роздивлятися товари на продаж. Крему з алое вера не було, так само як і сонцезахисного спрею, тож він купив дві пляшки води й пару збіса дорогих бандан. Хоч і невеликий захист від пекучого техаського сонця, але краще, ніж нічого. Джек сів у свій пікап і подався на південний захід, у тому напрямку, куди рушили докучники, аж поки не дістався білборда й дороги, що вела до Мерісвіллської діри. Туди він і завернув.

Десь за чотири милі він дістався маленької обшарпаної халупи, яка стояла просто посеред дороги. Мабуть, коли Діра ще була чинною цікавинкою, там розміщувалась каса, де продавалися квитки. Фарба, колись яскраво-червона, тепер змарніла до рожевого кольору, мов кров, розчинена у воді. На фасаді виднілася табличка з написом «ПАМ’ЯТКА ЗАЧИНЕНА, РОЗВЕРТАЙТЕСЯ». Дорога за касою була перегороджена металевим ланцюгом. Джек об’їхав той ланцюг, підстрибуючи на гравійному пласті, зминаючи бур’ян й ухиляючись від кущів полину. Пікап востаннє підскочив, і потім знову опинився на дорозі… якщо це можна було назвати дорогою. По цей бік ланцюга Джека зустрів безлад із вибоїн, ущент зарослих будяком, і баюр, що їх ніхто ніколи не лагодив. Випльовуючи пилюку й каміння з-під завеликих шин, повнопривідний «додж рем» на високих ресорах із тими баюрами легко впорався.

За десять хвилин і дві повільні милі він виїхав на порожню парковку, площа якої сягала близько акра [237]. Жовті лінії-­поділки зблякли до невиразних тіней, асфальт порепався і здибився окремими пластами. Ліворуч, мов підпираючи крутий, порослий чагарником пагорб, стояла сувенірна крамничка. Вивіска впала, і Джеку довелося читати перевернутий догори дриґом напис: «СУВЕНІРИ ТА СПРАВЖНІ ІНДІАНСЬКІ ВИРОБИ». А просто попереду починалися рештки широкого цементованого хідника, що вів до отвору в пагорбі. Ну, тобто колись це був отвір, тепер його позабивали дошками та заліпили табличками «ВХІД ЗАБОРОНЕНО», «НЕ ЗАХОДИТИ», «ПРИВАТНА ВЛАСНІСТЬ» і «ТЕРИТОРІЮ ПАТРУЛЮЄ ОКРУЖНИЙ ШЕРИФ».

«Ага, — подумав Джек. — Може, і зазирають сюди раз на двадцять дев’яте лютого».

Повз сувенірну крамничку й геть від парковки стелилася ще одна занедбана доріжка. Вона здіймалася першим схилом пагорба й спускалася другим. Спочатку вона вивела Джека до купки похилих (і також позабиваних) халупок для туристів, потім — до такого собі службового складу, де, напевно, колись зберігалися інструменти й транспорт компанії. На ньому теж виднілися таблички «НЕ ЗАХОДИТИ», а також іще одна, вишневого кольору — «СТЕРЕЖІТЬСЯ ГРИМУЧНИКІВ».