— Так, — тихо відповіла Голлі. — У щось таке я вірю. Може, то і не традиційний
— Той хлопчик і дівчатка, про яких ти розповідала, він пив їхню кров і їв їхню плоть? Цей чужинець?
— Є така ймовірність, — сказав Алек. — Судячи з місць скоєння злочину, це можливо.
— А тепер він став мною, — мовив Болтон. — Така ваша гадка. І все, що йому для цього знадобилося, — це трохи моєї крові. Він що, її випив?
Ніхто йому не відповів, але Ралф мов наяву побачив, як істота в подобі Террі Мейтленда саме так і зробила. До жаху ясно це побачив. Ось як глибоко ця маячня проникла йому в голову.
— І це він тут був минулої ночі, чаївся біля будинку?
— Може, не у фізичному плані, — сказала Голлі, — і, може, він іще не до кінця набрав вашої подоби. Найімовірніше, процес
— Може, він придивлявся до цієї місцини, — припустив Юн.
«Може, він намагався щось про нас довідатись, — подумав Ралф. — І якщо так, то йому це вдалося. Бо Клод знав про наш приїзд».
— То що буде зараз? — спитала Лаві. — Він уб’є ще одного чи двох дітлахів у Плейнвіллі чи Остіні та спробує підладити все так, щоб звинуватили мого хлопчика?
— Не думаю, — відповіла Голлі. — Сумніваюсь, що він набрався достатньо сил. Між Гітом Голмзом і Террі Мейтлендом минуло кілька місяців. І він… не сидів без діла.
— І є ще один аспект, — додав Юн. — Практичний. У цій частині країни для нього заспекотно. Якщо він тямущий — а певно, так і є, раз він зумів так довго проіснувати, — то вирішить, що треба рушити далі.
Це було схоже на правду. Ралф уявив, як цей чужинець Голлі садить м’язисте тіло й обличчя Клода Болтона на автобус чи потяг до Остіна та прямує на золотавий Захід. Наприклад, у Лас-Веґас. Чи Лос-Анджелес. Де може статися чергова випадкова зустріч із чоловіком (або навіть жінкою — хтозна) і проллється ще трохи крові. Ще одна ланка в ланцюжку.
З нагрудної кишені Юна долинули початкові акорди «
— О так. Навіть тут у нас є покриття. Двадцять перше століття, чоловіче.
Юн дістав телефон, поглянув на екран і мовив: