І жодних похміль. Не треба буде їхати додому, чітко дотримуючись ліміту швидкості, гальмувати на кожному світлофорі, щоб тебе не зупинили, коли ти знаєш, що видув алкоголю принаймні на 1, а може, навіть 1,2 проміле. Ніяких дзвінків від колишньої, яка нагадує, що він знову спізнився зі щомісячним чеком. Наче він сам не в курсі. Що вона робитиме, як ті чеки припинять надходити? Доведеться їй піти на роботу, хай побачить, як жилося другій половині, хник-хник-хник. Не треба буде сидіти цілими днями вдома й дивитися «Еллен» і «Суддю Джуді» [249]. Ото шкода.

Джек одягнувся й вийшов надвір. Вітер був не те щоб холодний, проте різкий і пробирав до кісток. Коли Госкінз виїхав із Флінт-Сіті, стояла спека, і він не подумав при­хопити із собою куртку. Чи змінний одяг. Чи навіть зубну щітку.

«У цьому твоя суть, любий, — почув він голос своєї благовірної. — Уся твоя суть. Тебе тільки по смерть посилати».

Автівки, пікапи й кілька туристів — усі стягнулися до мотелю, мов цуценята на годівлю. Джек пройшовся критим хідником, подивився, чи синій кросовер докучників нікуди не поїхав.

Автівка була на місці. Докучники лежали по своїх номерах і бачили приємні, безболісні сни. Джек побавив себе фантазією — пройтися від номера до номера й перестріляти їх усіх. Ідея зваблива, проте безглузда. Він не знав, де вони розташувалися, і, без сумніву, хтось, і не обов’язково вождь Докучник, почне відстрілюватися. Це ж, зрештою, Техас, де люди й досі тішилися думкою, що живуть у часи стадників і стрільців.

Краще чекати їх там, де сказав гість. Там він зможе їх перестріляти й бути певним, що йому це зійде з рук. На багато миль навколо — ні душі. Якщо по виконанню роботи гість забере отруту, буде добре. Як не забере, Джек ковт­не дуло свого службового «глока» і натисне на гачок. Уявляти, як наступні двадцять років колишня працюватиме офіціанткою чи на фабриці рукавичок, — це, звісно, забава, але фактор не вирішальний. Джек не хотів відходити так, як його матір, коли за найменшого поруху шкіра починає репатись. Ось вирішальний фактор.

Дрижачи, він сів у свій пікап і рушив до Мерісвіллської діри. Місяць завис над обрієм, мов холодний камінець. Дрож переріс в трясавицю, таку сильну, що Джек кілька разів майнув за уривчасту білу лінію. Нічого страшного, усі фараони курсують Магістраллю 190 чи міжштатним шосе. У цю богоненавидну годину на Рурал-Стар-рут не було ніко­го, крім Госкінза.

Щойно двигун «рема» прогрівся, Джек увімкнув пічку, і стало краще. Біль у нижній половині тіла почав угавати. Зашийок і досі пульсував, мов остання паскуда, і коли чоловік потер там рукою, на долоні лишились пластівці відмерлої шкіри. Він було подумав, що, може, цей біль у зашийку — наслідок звичайного, справжнісінького сонячного опіку, а решту він собі нафантазував. Психосоматика, як ті срані мігрені благовірної. А чи може психосоматичний біль виривати тебе з міцного сну? Джек не знав, та знав, що гість, який ховався за душовою шторкою у ванні, був реальний, а з такими речами краще не гратися. Треба робити точно так, як сказав гість.