— Правильно, — сказав Джек. — І не повертайся. Це моє місце.

Він улігся й подивився в оптичний приціл. Ось парковка з примарними жовтими лініями, ось ветха сувенірна крамничка, ось забитий вхід до печери зі збляклим, проте читабельним оголошенням: «ЛАСКАВО ПРОСИМО ДО МЕРІСВІЛЛСЬКОЇ ДІРИ».

Тепер лишається тільки чекати. Джек вмостився й саме так і вчинив.

  4

«До дев’ятої ранку — нічого», — сказав Ралф, але вже о п’ят­надцять хвилин по восьмій вони всі сиділи в «Індіанському кафе». Ралф, Гові й Алек замовили по стейку з яєчнею. Голлі відмовилася від стейка, але вибрала собі омлет із трьох яєць і картоплю по-селянськи, і Ралф задоволено відмітив, що вона з’їла все до останнього шматочка. На Голлі знову був піджак від дорожнього костюма, футболка й джинси.

— Потім стане спекотніше, — сказав Ралф.

— Так, і піджак уже м’ятий, але в ньому є зручні великі кишені, куди влазить усе необхідне. Я ще візьму з собою наплічну сумку, але залишу її в машині, коли ми підемо на вилазку, — вона похилилася вперед і стишила голос: — У таких закладах покоївки інколи крадуть.

Гові прикрив рукою рота — чи то подавив відрижку, чи то приховав усмішку.

  5

Вони поїхали до Болтонів, де Юн із Клодом уже сиділи на сходинках ґанку й пили каву. Лаві була у своєму присадибному городі, полола просто з інвалідного візочка, тримаючи на колінах кисневий балон, у зубах — сигарету, а на голову почепивши великий солом’яний бриль.

— Сьогодні вночі все було нормально? — спитав Ралф.

— Нормально, — відповів Юн. — Вітер трохи шумів на задвірку, та щойно я заснув, то проспав усю ніч, мов дитина.

— А ти, Клоде? Усе окей?

— Якщо ви про те, чи не марилось мені, що біля будинку знову хтось крадеться, то ні. І ма’ теж.

— Ну, на це, певно, була причина, — сказав Алек. — Копи повідомили, що вчора в Тіппіті відбулася спроба залізти в приватну оселю. Хазяїн почув, як десь розбилася шибка, схопив рушницю й відстрашив грабіжника. Сказав поліції, що в чоловіка було чорне волосся, еспаньйолка і купа татух.