Налаштувавши під свої вимоги сидіння та дзеркальце, Голлі обернулася до Юна і Ралфа, який досі стояв, похилившись на пасажирські дверцята. Сльози в неї вже висохли. На обличчі був тільки вираз зосередженості й цілеспрямованості.
— Не варто нічого ускладнювати, — сказала вона. — Наш варіант має бути якомога простішим і ближчим до правди.
— Ти вже через це проходила, — мовив Юн. — Або через щось подібне. Так?
— Так. І нам повірять, навіть якщо лишаться запитання без відповіді. Ви обидва знаєте чому. Ралфе, сирени все ближче, нам треба їхати.
Ралф затраснув пасажирські двері й лишився спостерігати, як вони від’їжджають геть у пікапі мертвого детектива з Флінт-Сіті. Згадав про нерівний твердий ґрунт, яким Голлі доведеться їхати, щоб оминути ланцюг, але подумав, що вона чудово з цим упорається, об’їде найгірші вибоїни та баюри, щоб не тривожити руки Юна. Він було вирішив, що його захоплення цією жінкою сягнуло апогею… аж ні.
Спершу він пішов до тіла Алека, бо його було найважче витягати. Вогонь від автомобіля майже вщух, але тепло досі випромінювалося зі страшною силою. Обличчя й руки Алека почорніли, голова полисіла через випалене волосся, і коли Ралф схопив його за ремінь і став тягнути до сувенірної крамнички, то намагався не думати про хрумкі скибочки й підсмажені шматочки, що лишалися за ним на асфальті. І про те, як сильно тепер Алек нагадував чоловіка, який прийшов тоді до суду. «Тільки жовтої сорочки навколо голови бракує», — подумав Ралф, і цього вже було занадто. Він випустив ремінь, спромігся прошкутильгати футів двадцять убік, а тоді зігнувся навпіл, обхопив коліна й вивергнув увесь вміст шлунка. Коли з цим було покінчено, він повернувся й завершив розпочату справу, спершу перетягнувши Алека, а потім Гові Ґолда в затінок сувенірної крамниці.
Ралф перепочив, віддихався і став роздивлятися двері крамнички. На них висів замок, але з вигляду двері вже були хиткі й благенькі. За другим ударом завіси піддалися. Усередині був затінок, але спекотно, мов в епіцентрі вибуху. Полички — не зовсім порожні, на них і досі валялось кілька сувенірних футболок, прикрашених написом «Я ДОСЛІДЖУВАВ МЕРІСВІЛЛСЬКУ ДІРУ». Ралф узяв дві та, як зміг, обтрусив із них пил. Знадвору сирени звучали вже зовсім поруч. Ралф вирішив, що вони не стануть провозити своє коштовне обладнання нерівним ґрунтом і натомість переріжуть ланцюг. Тож лишалося ще трохи часу.
Він опустився навколішки й накрив обличчя двох чоловіків. Двох хороших чоловіків, що повноправно сподівалися на довгі роки життя. Чоловіки, у яких були родини, і ці родини тепер тужитимуть. Єдиний позитив (якщо в цій ситуації взагалі був позитив) полягав у тому, що їхнім горем не поживиться чудовисько.