Практично сліпий до своїх справжніх почуттів, не в змозі висловити їх – так само як шрами не можуть зашарітися, – Доларгайд не розумів, що сталося між ним і Ребою Макклейн і чому. Він був збентежений, нашорошений від нового страху – бути з кимось Удвох.

Вона загрожувала йому і не загрожувала.

Справа була в цих надзвичайних живих рухах, із якими вона приймала його в бабусиному ліжку.

Часто Доларгайд не розумів, що відчував, доки не починав діяти. Він не знав, що відчуває до Реби Макклейн.

Дорогою до її будинку трапився прикрий інцидент, який його трохи просвітив.

Одразу після з’їзду на бульвар Ліндберг із автомагістралі 70 Доларгайд звернув на заправку Servco Supreme, щоб залити оливу.

Оператор був дебелим похмурим чоловіком, що дихав мускателем. Він скривився, коли Доларгайд попросив його перевірити оливу.

Фургону бракувало кварти. Оператор встромив у каністру металеву насадку й засунув її носиком у двигун.

Доларгайд вийшов назовні, щоб розплатитися.

Оператор, здавалося, надто жваво протирав вітрове скло – вітрове скло з пасажирського боку. Усе тер і тер.

Реба Макклейн сиділа у високому одномісному сидінні, схрестивши ноги. Спідниця задерлася трохи вище колін. Між сидіннями лежала її біла тростина.

Оператор знов узявся за вітрове скло. Він зазирав Ребі під сукню.

Доларгайд підняв погляд від гаманця й спіймав його за цим. Потягнувся через опущену шибку фургона й на повну швидкість увімкнув двірники, які вдарили оператору по пальцях.

– Ей, обережно там.

Оператор заходився виймати каністру з моторного відсіку. Він знав, що піймався, і хитро посміхався, поки Доларгайд не обійшов фургон до нього.

– Сучий ти сину.

Побіжні «с».

– Чого ти, в біса, завівся?

Оператор був приблизно однаковим на зріст і вагу з Доларгайдом, але м’язову масу мав у рази меншу. Вставні зуби в нього з’явилися зарано, і він їх не доглядав. Доларгайду стало гидко від зеленого нальоту.

– Що в тебе з зубами? – м’яко поцікавився він.