Ріццолі відчула, як сильніше забилося серце, стало ще тривожніше. Вона схилила голову, і напарник усе зрозумів: обійдемо будинок іззаду.

Вона пройшла через двір, відчинила хвіртку. Побачила вузьку цегляну стежку вздовж паркану. Місця для садка не було — його ледве вистачало на два смітники. Ріццолі пішла туди. Ордера вони не мали, але щось було не так, і від цього в неї свербіли долоні — ті ж долоні, на яких лишило шрами лезо Воррена Гойта. Чудовиська завжди шрамують і плоть, й інстинкти. Після цього ти довіку відчуватимеш, коли інше таке проходить близько.

Фрост тримався трохи позаду, вони пройшли повз темні вікна та кондиціонер, який овіяв теплом її похололу шкіру. Тихо, тихо. Вони порушували закон, але Ріццолі хотіла всього лиш зазирнути у вікно, глянути в задні двері.

Вона звернула за ріг і побачила маленький задній дворик, оточений парканом. Ворота були відчинені. Перетнувши двір, детектив визирнула у провулок за ним. Там нікого не було. Вона повернулася до будинку і, вже підійшовши до дверей, помітила, що вони зачинені нещільно.

Напарники обмінялися поглядами. Дістали зброю. Усе сталося так швидко, так автоматично, що Ріццолі навіть не помітила, як пістолет опинився в її руці. Фрост штовхнув двері, вони відчинилися, відкривши плитку на підлозі кухні.

І кров.

Детектив увійшов, натиснув на вимикач. У кухні стало світло. Кров кричала до них зі стін, зі столів, потужність цієї какофонії змусила Ріццолі відступити, наче хтось її штовхнув. Дитя в її матці раптом стривожено смикнулося.

Фрост вийшов із кухні до коридору. Але його напарниця завмерла на місці, не зводячи очей із Теренса Ван Ґейтса, який лежав у червоній калюжі, наче плавець зі скляними очима. «Кров ще навіть не засохла».

— Ріццолі! — гукнув до неї Фрост. — Дружина… вона ще жива!

Вона мало не послизнулася, вибігаючи з кухні — незграбна, із великим животом. У коридорі кошмар продовжувався. Стіну заливав фонтан артеріальної крові та пунктир окремих краплин. Слід привів жінку до вітальні, де Фрост, стоячи навколішки, різким голосом викликав швидку в свою рацію й одною рукою затискав шию Бонні Ван Ґейтс. Кров сочилася йому між пальців.

Ріццолі опустилася біля пораненої. Очі Бонні були широко розплющені, закочені від жаху, наче вона бачила, як над нею кружляє сама смерть, чекає, аби взяти її в свої обійми.

— Не можу зупинити! — вигукнув Фрост, а кров і далі текла на його пальці.

Ріццолі схопила покривало з підлокітника дивана, зібгала в кулаці. Нахилилася, щоб притиснути цю імпровізовану пов’язку до шиї Бонні. Фрост забрав руку, перш ніж Ріццолі затиснула рану, угору порскнув фонтанчик крові. Тканина одразу ж намокла.