—
— Хто?
— Амальтея. Це мала бути вона. Дзвінок, лист — щось передане через охоронців. Вона захищає спільника.
— Гадаєте, вона достатньо свідома, щоб так учинити?
— Саме так. — Мора завагалася. — Я вчора їздила до неї.
— І коли збиралися мені про це розповісти?
— Вона знає секрети про мене, має відповіді.
— Та до неї голоси говорять, заради Бога.
— Ні, це не так. Я впевнена, що вона цілком нормальна і точно знає, що робить. Вона захищає спільника, Джейн. І ніколи не викаже його.
Ріццолі помовчала, дивлячись на неї.
— Може, вам краще на це подивитися. Щоб знати, з чим ми маємо справу.
Мора пішла за нею до кухні та спинилася в дверях, ошелешена побаченою різаниною. Її колега, доктор Костас, який схилився над тілом, здивовано озирнувся на неї.
— Я не знав, що ви хотіли це взяти.
— Я тут із іншої причини. Просто мала побачити… — Вона подивилася на Теренса Ван Ґейтса й важко глитнула.
Костас підвівся.
— Він діяв збіса вправно. Немає ран від самозахисту, ніщо не вказує на те, що жертва взагалі мала змогу відбиватися. Один розріз, від вуха до вуха. Підійшов іззаду. Розріз починається зліва трохи вище, тоді перетинає трахею та закінчується справа трохи нижче.
— То нападник праворукий.
— І сильний. — Костас нахилився, м’яко повернув голову тіла назад, відкривши хрящ, що поблискував. — Дійшов аж до хребта.
Він відпустив голову, яка повернулася на місце, й краї рани зійшлися, немовби в поцілунку.