На столі задзвенів телефон; Мора не зняла слухавку, лишила відповідь на автовідповідач для неробочих годин. «Тут немає нікого, крім мерців. І мене».

Історія, яку вона нині читала під лінзою мікроскопа, була не нова. Молоді органи, здорові тканини. Тіло, яке мало б прожити ще багато років, якби цього прагнула душа, якби внутрішній голос прошепотів охопленому відчаєм чоловікові: «Зачекай хвилинку, серце розбивається не назавжди. Біль мине, й одного дня ти покохаєш іншу».

Вона оглянула останній препарат і поклала його в коробку. Посиділа трохи; перед очима в неї стояли не зрізи, які вона щойно вивчала, а зовсім інша картинка: молодий чоловік із темним волоссям та зеленими очима. Мора не спостерігала за його розтином; того дня, коли доктор Брістол препарував його тіло, вона не виходила зі свого кабінету нагорі. Але навіть зараз, надиктовуючи звіти й розглядаючи предметні скельця зі зрізами до пізнього вечора, вона думала про нього. «Чи хочу я насправді знати, хто він?» Вона так і не вирішила. Навіть устаючи з-за столу, забираючи свою сумочку та стос документів, так і не могла дати відповідь.

Знову задзвенів телефон; вона знову проігнорувала дзвінок.

Ідучи тихим коридором, вона проходила повз зачинені двері й порожні кабінети. Згадала той вечір, коли вийшла з цього безлюдного будинку й побачила сліди пазурів на своєму авто; серце забилося сильніше.

«Але тепер його вже немає. Звір помер».

Мора вийшла з бічних дверей у м’яку й теплу літню ніч. Затрималася під ліхтарем, оглянула повний тіней паркувальний майданчик. Приваблені світлом, кружляли нічні метелики, вона чула, як б’ються об лампу їхні крильця. Тоді ще звук: зачинилися двері автомобіля. До неї рушив силует, поступово набуваючи чітких рис та форм у світлі ліхтаря.

Вона з полегшенням видихнула, зрозумівши, що це Баллард.

— Ви на мене чекали?

— Побачив ваше авто на стоянці. Намагався вам додзвонитися.

— Після п’ятої я вмикаю автовідповідач.

— На дзвінки мобільного ви теж не відповідали.

— Я його вимкнула. Ріку, не треба постійно перевіряти, як я. У мене все добре.

— Справді?

Мора зітхнула, поки вони йшли до її автомобіля. Подивилася на небо, на зірки, бляклі від міських вогнів.

— Я маю вирішити, що мені робити з ДНК. Чи я хочу знати правду.

— То не робіть цього. Байдуже, чи ви їм рідня. Амальтея не має жодного стосунку до того, хто ви насправді.