— Є ще дещо. Ми тільки зранку дізналися.

Мора подивилася на детектива.

— Що?

— Ми намагалися встановити місцеперебування Елайджі Ленка. Шукали всюди, де могло б вигулькнути його ім’я. Арешти, штрафи, що завгодно. Зранку ми отримали факс із канцелярії округу в Новій Кароліні. То була довідка про смерть. Елайджа Ленк помер вісім років тому.

— Вісім років тому? Тоді його не було з Амальтеєю, коли вона вбила Терезу й Ніккі Веллс.

— Ні. Тоді Амальтея вже працювала з новим партнером. Тим, який зайняв місце Елайджі, аби продовжити родинну справу.

Мора відвернулася до озера, блиск води засліплював її. «Я не хочу слухати далі, — подумала вона. — Не хочу знати».

— Вісім років тому Елайджа помер у лікарні Ґрінвілля від серцевого нападу, — вела далі Ріццолі. — Він прийшов зі скаргою на біль у грудях. Згідно з їхніми записами, до лікарні його привели рідні.

«Рідні».

— Дружина Амальтея та їхній син, Семюел.

Мора глибоко вдихнула. Повітря пахнуло водночас і гниттям, і літом — життя й смерть злилися в єдиному запаху.

— Мені дуже прикро, що вам довелося про це дізнатися, — сказала Ріццолі. — Знаєте, є шанс, що ми помилилися щодо цього чоловіка. Є шанс, що він їм зовсім не рідня.

Але вони не помилилися, і Мора це знала.

«Я знала, відколи побачила його обличчя».

Коли Ріццолі з Фростом увійшли того вечора до бару Джей Пі Дойла, копи біля барної стійки привітали їх гучними оплесками, від яких Ріццолі зашарілася. Чорт, навіть ті, хто її недолюблював, тепер аплодували, по-дружньому визнаючи її успіх, який саме зараз із екрана понад баром проголошували новини о п’ятій. Поки напарники підходили до стійки, натовп почав тупотіти в унісон. Бармен, шкірячись, уже виставив їм частування: віскі для Фроста, а для Ріццолі…

Велику склянку молока.

Усі зареготали, Фрост нахилився до неї й прошепотів: