— Перш ніж робити припущення, — мовила Ріццолі, — вам треба подивитися на тіло.

Мора похмуро глянула на неї, тоді на закутане тіло біля своїх ніг. Стала на коліна, потягнула покривало за ріг.

— Чекайте. Хотіла попередити…

— Так?

— Там не те, чого ви чекаєте.

Мора завагалася, затримала руку над пластиком. Навколо гули комахи, жадібні до свіжого м’яса. Вона глибоко вдихнула й відгорнула покривало.

Дивлячись на відкрите обличчя, вона мовчала. Її ошелешило не вибите ліве око, не ручка викрутки, що стирчала з очної западини. То була всього лиш похмура деталь, яку треба було завважити й викласти в протоколі аутопсії. Ні, це обличчя привернуло її увагу, викликало в неї жах.

— Він надто молодий, — пробелькотіла вона. — Він надто молодий для Елайджі Ленка.

— Гадаю, йому років тридцять — тридцять п’ять.

Мора шоковано видихнула.

— Я не розумію…

— Ви ж бачите, так? — тихо спитала Ріццолі. — Чорне волосся, зелені очі.

«Як у мене».

— Звісно ж, такий колір очей та волосся може мати мільйон хлопців. Але схожість… — Вона помовчала. — Фрост теж помітив. Ми всі помітили.

Мора накрила тіло покривалом і відступила, відійшла від правди, яка так беззаперечно дивилася на неї з обличчя мерця.

— Доктор Брістол уже їде, — сказав Фрост. — Навряд чи ви захочете робити цей розтин.

— То чому ви мені зателефонували?

— Бо ви сказали, що хочете бути в курсі справ, — відповіла Ріццолі. — Бо я пообіцяла. А ще… — Вона подивилася на накрите тіло. — Ви рано чи пізно дізналися б, ким був цей чоловік.

— Але ж ми не знаємо, ким він був. Вам здається, що ви бачите схожість. Це нічого не доводить.