— Привіт, можна сісти? Я Емма, це Джейкоб.

Це Емма зупинилася біля одного зі столів. На нас ізнизу вгору подивилися чотири вражених німотою облич. То були одна білявка, у котрої на таці було тільки яблуко, одна дівчина з рожевим волоссям, яке вибивалось у неї з-під шапочки, та два спортивного вигляду хлопці в бейсбольних кепках і з переповненими тацями.

Рожевоволоска здвигнула плечима та відповіла:

— Звісно.

— Карен, — пошепки представилася дівчина з яблуком, а потім посунулася, щоб я міг сісти.

Ми поставили наші таці та всілися. Троє з них дивились на нас, як на щось дуже дивне, але Емма, здавалось, навіть не помітила цього. Вона просто пішла напролом.

— Ми тут новенькі і чули, що в цій школі сталось щось, типу, дивне.

Вона сказала це майже по-американськи, але не зовсім — і вони помітили.

— Звідки ти? — запитала Рожевоволоска.

— З Уельсу. Це там, де Англія.

— Круто, — кинув один із хлопців у кепці. — Я з «тюленів». А він із «дельфінів».

— Це країна, тупий віслюче, — сказала Рожевоволоска. — Поряд із Англією.

— Упс! — ніяково похитав головою хлопець. — Точно.

— Ми учні за обміном, — обізвався я.

Дівчина-З-Яблуком глянула на мене здивовано.

— А ти говориш, як ми.

— Я з Канади.

Я збирався загнати свою пластикову виделку в жирну коричневу ковбасну масу, але передумав.

— Ця школа однозначно якась дивна, — сказала Рожевоволоска. — Особливо останнім часом.

— А що сталось у вашому актовому залі? — запитав я. — Електрозбій чи що?