— Ні, — похитав головою більш мовчазний хлопець. — Це лиш те, що школа сказала нашим батькам.

Дівчина-З-Яблуком кивнула на підтвердження його слів.

— Джон там був. Він думає, що це місце, типу, прокляте.

— Не думаю. Просто я не купився на цей «електрозбій». Вони щось покривають.

— Наприклад? — запитав я.

Він опустив очі на тацю. Помішав свою коричневу купу.

— Він не любить про це розповідати, — прошепотіла Рожевоволоска. — Він думає, що всі вважають його схибленим.

— Заткнись, Карен, — обізвалася Дівчина-З-Яблуком. Вона повернулася до Джона: — А мені ти не розказував.

— Ну ж бо, пацане, — обізвався інший хлопець. — Ти розказав Карен, а нам не розкажеш?

Джон підняв руки.

— Згода, згода. І, типу, це не зовсім те, що сталося, окей? А тільки те, що здається мені.

Усі дивились на нього та чекали. Він набрав повні легені повітря.

— Там було супертемно. Нічиї телефони та ліхтарики не працювали. Нам кажуть, то було щось із електрикою. Але там, у актовому залі, є одні двері, які ведуть прямо на вулицю, на наш паркінг, — він трохи нахилився вперед і стишив голос, — хтось відчинив їх. Але знадвору не блиснуло жодним променем. А день тоді був сонячний.

— Що? — запитала Дівчина-З-Яблуком. — Цього ти не розказував.

— Це було, наче… — голос його стишився ще більше, — темрява пожирала світло.

Я вже збирався розпитати про не-зовсім вибух у вбиральні, який стався пізніше в той же день, як відчув у себе на плечі чиюсь важку руку. Я озирнувся та побачив учорашнього «заступнико-директоруватого» чоловіка та якусь похмуру жінку з коротким волоссям та холодними блакитними очима.

— Перепрошую, — сказав чоловік. — Мені треба, щоб ви обоє пішли з нами.

Емма підняла одну руку та з виразом огиди на обличчі відвернулася.

— Ідіть геть, ми не договорили.

Діти за нашим столом виглядали враженими.